У свої 23 роки гімнастка Ганна Різатдінова здійснила мрію всього життя – виборола медаль на Олімпійських іграх у Ріо-де-Жанейро.
17 років у спорті, останні 4 – украй важкий олімпійський цикл, протягом якого Аня присвятила всю себе лише спорту.
"Мені взагалі нічого не потрібно було. У мене була мета. Я прокидалася, наче зомбі, і засинала з єдиною думкою – підняти прапор. Я для цього робила усе. Я жила Ріо, це була мета номер 1".
Тепер дівчина насолоджується менш інтенсивним графіком тренувань, із задоволенням знімається для журналів, ласує забороненими раніше смаколиками та роздумує над своєю подальшою кар’єрою.
В інтерв’ю ТаблоID Різатдінова розказала про плани написати докторську дисертацію, книгу та згадала кілька цікавих випадків зі свого спортивного життя.
– Понад три місяці минуло відтоді, як ви вибороли бронзу на Олімпіаді в Ріо. Що для вас змінилося за цей час? Життя до олімпійських ігор і після – в чому різниця?
– Я собі дала установку – якщо я виграю медаль на Олімпіаді, моє життя кардинально зміниться на краще. Мене почнуть впізнавати на вулиці, всюди запрошувати, вважати героєм у своїй країні, і так воно і сталося.
Так, мені довелося попітніти у залі багато часу – 17 років я у спорті. Треба було багато чим жертвувати, багато від чого відмовлятися, плакати, страждати, зате зараз, останні два місяці, я майже у казці.
– Вас не обтяжує ця слава? Вас хочуть всюди – зйомки, інтерв’ю…
– Ні, не обтяжує. Головне – пам’ятати шлях з самого початку, як складно ти піднімався на цю найвищу сходинку, не забувати тих людей, які були поруч у найскладніший момент, і залишатися у будь-якому випадку людиною. Уникати зіркової хвороби.
– Яким чином ви підтримували оцю внутрішню мотивацію, щоб не опустити руки, не здатися на шляху до медалі?
– У мене завжди було багато цілей. Спочатку я хотіла потрапити до збірної. Потім я хотіла стати першим номером, потім - першим номером на світовому рівні. Тобто я звикла постійно ставити собі цілі і досягати їх. Це дуже цікаво. Потім я завоювала усі можливі нагороди, і не вистачало лише олімпійської медалі. Я переконала себе, що якщо в мене буде медаль, усе подальше життя я проживу у щасті і задоволенні.
Руки часто опускалися з різних причин,зокрема, через несправедливе суддівство, бо у нас дуже суб’єктивний вид спорту, і, зазвичай, перші два місця дуже прогнозовані. Тобто перші два місця – це російські гімнастки. А за третє місце змагаються 5-7 людей як мінімум.
– Тобто шансів перемогти росіянок нема?
– Шанси є, і мені навіть вдавалося ставати на перше місце п’єдесталу. Але це нереально складно, і ти розумієш, що в тебе немає права на помилку. Ти постійно, як робот, маєш виходити і робити свої вправи чисто. Тобто, якщо росіянки можуть зробити помилку і будуть якщо не першими, то другими, то якщо я помилюсь, про п’єдестал і мріяти вже не зможу.
Бувало і таке, що ти просто перенаситився гімнастикою і не можеш бачити цей зал. Я не можу працювати без натхнення, я звикла, щоб у мене завжди був азарт, емоція. У нашому виді спорту по-іншому ніяк. І коли в мене зникає цей азарт, мені стає дуже складно. Треба десь себе поповнювати, шукати натхнення.
– Де?
– Скажу банальну річ – я їду до Лаври. Я можу просто сидіти там на лавочці, і мені просто добре. Я можу годину там сидіти. Отримую там якесь заспокоєння, з’являється душевна гармонія, і я повертаюся спокійна до залу і починаю працювати.
– Зараз, коли ви – справжня зірка, залицяльників стало більше? Чи роблять пропозиції, красиві жести?
– Прихильників завжди вистачало, скажу чесно. У нас такий вид спорту, де постійна увага чоловіків. Завжди якісь коментарі, смски, навіть посилки мені надсилали. На день народження якийсь чоловік із Західної України, якого я навіть не знаю, прислав мені книжки мотивуючі перед Олімпіадою. На машині мені щось пишуть, записки залишають. Мене це не лякає, навпаки, приємно.
– Зараз ваше серце вільне?
– Так, поки так.
– Вам близькі сімейні цінності? Мрієте про весілля, дітей?
– Так, звичайно. Спорт – це чудово, і те, що я знайшла себе у такому ранньому віці. Але, звісно, я мрію про сім’ю, як будь-яка дівчина. Я обов’язково хочу віддати своїх дітей у спорт і максимально передати їм досвід, тому що я це усе пройшла вже. Звісно, не насильно, а якщо вони захочуть. Я би хотіла сидіти на трибуні і пишатися своїми дітьми.
– А якщо б все-таки не вийшло отримати медаль, тоді що?
– Я б дуже складно це переживала. Я б мабуть зараз не сиділа би з такою посмішкою на обличчі. Я навіть не уявляю, яке б це було розчарування. Я б пішла тоді на наступну Олімпіаду. Піти зі спорту без олімпійської медалі? Я не уявляла, як мені повернутися додому без медалі, як з цим жити…
– Тобто на наступні Олімпійські ігри ви вже не збираєтесь?
– Поки не знаю, поки думаю. Просто 4 роки – це достатньо голосна та свідома заява. Це рішення треба прийняти, добре обдумавши. Тому що знову закриватися на 4 роки і жити однією гімнастикою… Не знаю… Поки на рік я точно залишаюся, а потім буде видно.
– До якого віку у художній гімнастиці варто залишатися?
– Насправді, усе залежить від бажання. У нас є такий приклад – іспанська гімнастка Кароліна Родрігес, вона виступає у свої 30 років. Вона - приклад для багатьох. Так, як вона "підриває" трибуни, не "підриває" жодна гімнастка. Тому що доросла робота на майданчику - це унікально, неповторно, це для мене справжня художня гімнастика.
В середньому – це 22 роки. Бо дуже складно. Ганна Безсонова витримала до 25, і всі вважали її героєм, ветераном. Одиниці йдуть на два олімпійські цикли, а на три – це вже вважається героїзмом.
– Чим ви займетесь після завершення спортивної кар’єри? Я знаю, що ви начебто вирішили написати докторську?
– Я багато читала, що у спортсменів, особливо після перемоги на Олімпійських іграх, після того, як вони досягають мети, настає спустошення. Тобто медаль вже в руках, і що тепер далі? Я відчула це на собі. І ця думка лякає. Але тут головне не розгубитися і не зупинитися. Зрозуміти, що ти хочеш робити.
Тому я вирішила поєднати спорт з навчанням і вступила до аспірантури Інституту фізкультури. Я його закінчила два роки тому. Зараз мені запропонували написати докторську дисертацію на тему поворотів. Цьому треба присвятити три роки, але мені дуже цікаво. Знову ж таки, я цю тему знаю краще за інших, а для багатьох – це проблема у гімнастиці. Тому це такий посібник для тренерів та спортсменів, який допоможе у майбутньому багатьом.
Також я дуже сильно хочу написати книгу. Щоб надихнути наше молоде покоління, мотивувати їх. Тому що зараз у дітей не вистачає оцих палаючих очей у залі. Цього божевільного бажання.
Я хочу розказати дітям на власному прикладі про те, що вони отримають, якщо віддадуть 15-17 років тренуванням. Про те, як спочатку мене навіть у збірну не брали. Потім в індивідуальну програму не хотіли брати, тому що параметрів не вистачало… Такий довгий шлях у мене був, я постійно доводила усім. Врешті усім усе довела.
– А хто у вас повірив все-таки? Хто взяв у збірну?
– Альбіна Миколаївна Дерюгіна запросила. Вона завжди виділяла мене за мою працьовитість. У спорті є працьовиті діти, у яких, можливо, чогось не вистачає у природних даних, а є діти, які мають чудові природні дані, але не мають наполегливості чи характеру. У мене бракувало природних даних, але я дуже хотіла.
– Хто для вас найбільший авторитет? Чия думка та похвала для вас найголовніші?
– У першу чергу, це, звичайно, батьки. Мама - старший тренер з художньої гімнастики в Криму. Вона завжди мені скаже чесно – погано чи добре я виступила. І, звісно ж, тато. Щоправда, я для нього зажди найкраща, але його підтримка для мене дуже важлива.
З самого дитинства для мене кумир – Аня Безсонова. Вона для мене – королева у спорті. І коли я приїхала в Київ, дуже раділа, що встигла ще з нею потренуватися. Я хотіла запозичити в неї абсолютно все. Навіть перед Олімпіадою в Ріо я з нею бачилася, просила поради, адже вона усе це пройшла.
– Я знаю, що Іріша Блохіна теж зіграла важливу роль у вашій підготовці до Ріо…
– Іріша - це людина, яка з’явилася у моєму житті унікальним чином. Я якраз хотіла закінчувати гімнастику після моєї першої Олімпіади в Лондоні. У мене був 10-й результат – не погано і не добре. Можливо, когось і влаштує, але ж я хотіла завжди бути на п’єдесталі. Порадилася з мамою і вирішила закінчувати. Думала, може, я не на своєму місці.
І саме тоді Іріша повернулася з Америки і прийшла у збірну. У нас з нею з’явилося стовідсоткове порозуміння. У спорті це дуже важливо. Коли ти ідеш на другу олімпіаду, тобі вже потрібен не стільки тренер, скільки наставник і друг, який тебе підтримає у будь-якій ситуації. Іріша стала для мене усім. Тому ці 4 роки були для мене легші, ніж могли б бути. Мені дуже пощастило.
– Цікаво, як відбувається спілкування спортсменів за лаштунками. З тими самим росіянками у Ріо. Чи відчувалася конкуренція, ворожість?
– Взагалі так, на Олімпіаді трішки було. Коли ми зайшли в зал – ніхто не посміхався, привіталися, але без зайвих емоцій. Кожен був у собі, у своїй справі. Лише коли вже ми чекали нагородження, усі розслабилися, привітали одне одного, навіть з росіянками почали спілкуватися. А до цього відчувалася напруга.
– А можете пригадати якісь казуси у своїй кар’єрі?
– Таких випадків було дуже багато. Наприклад, у Ріо, коли пішов розіграш медалей, я дуже довго чекала на свій вихід. Тому що переді мною виходила білоруска, і їй поставили, як вона вважала, низьку оцінку, і вони подали протест. Через це мені довелося чекати хвилин 15. А це якраз був мій перший вихід. Очікування - це найжахливіше. Я боялася, що перегорю, і нічого не вийде. Це мені трішки завадило.
Ще у мене був дуже цікавий випадок перед Олімпіадою у Лондоні. Я не заробила ліцензію з першого разу. Треба було потрапити у 16-ку, а я не потрапила. Тому що я вийшла зі стрічкою, яку я невірно скрутила. Я взагалі вважаю, що це був містичний знак долі. Коли я вийшла і почала розкладати стрічку, я побачила, що на ній якимсь магічним чином утворилося 5 чи 7 вузлів. Стрічка має бути рівною. А в мене вузли. Я стояла розмотувала її хвилин 10-15. Мені за це зняли бали. І через це я не потрапила у 16-ку. Навіть зараз, коли я дивлюся це відео – відчуваю шок. Тобто я єдина гімнастка у світі, яка вийшла з вузлами на майданчик.
Зате потім я поїхала на передолімпійський тиждень, де розігрували ще 5 ліцензій, і взяла іменну ліцензію. Крім мене вже ніхто від України поїхати не міг.
– Ви забобонні?
– Ні, я скоріше віруюча. Православна. За свою спортивну кар’єру я зрозуміла, що оці великі розчарування та невдачі – це лише попередження перемог та проблисків.
– Вам подобається вести світське життя, брати участь у фотозйомках?
– Звісно, ті емоції, які я відчуваю на килимі та на п’єдесталі – не порівняти ні з чим, але мені дуже подобаються фотосесії. Я в захваті від красивих фотозйомок зі смаком. Зараз маю на це більше часу, мене часто запрошують. Намагаюся поєднувати. Мені подобаються нові образи. Я би хотіла, щоб їх було більше.
– У вас є стиліст чи модний порадник, чи ви самостійно обираєте, що носити і в чому ходити на заходи?
– Усе сама. Підбори і сукні я любила завжди. Але я не могла це вдягати часто. Переважно це все одно був спортивний одяг, кросівки. А зараз є час і можливість показати свої вбрання, зібрані за всі ці роки.
– Салони краси відвідуєте?
– Так, звісно, як без цього? Все, що стосується обличчя, волосся. Треба за собою доглядати. Я вважаю, це необхідно кожній дівчині. Обожнюю всілякі процедури для тіла, особливо обгортання шоколадом. Моя мрія - щоб нам у збірній організували хоча б кожної неділі відвідування СПА-центра.
– Стосовно вашої дієти – що зараз вже можете собі дозволити, чого не могли під час підготовки до Олімпіади?
– Звичайно, зараз я можу багато собі дозволити. Життя одне, тому треба прожити її на повну. Усе, від чого я відмовлялася до Олімпіади, зараз я надолужую. Можу спокійно з’їсти пасту, піцу і не хвилюватимусь. Але я все одно стежу за своїм зовнішнім виглядом, бо мене дратує навіть зайві півкіло. Навіть на відпочинок у Дубаї я їздила з вагами. Перше, що я кладу у валізу – це ваги.
– Не можу не запитати про Крим. Що він для вас зараз? Адже там ваші батьки, друзі…
– Крим для мене завжди сонячний. З Кримом у мене пов’язані найприємніші спогади. До того ж, кримчани були моєю підтримкою номер один. Вони усі вболівали за мене на Олімпіаді в Ріо, і це було так приємно. Незважаючи на те, що це анексована територія, але усі підтримували Україну. І я була там після Олімпіади, у батьків. Все одно емоції найприємніші, незважаючи на нюанси. Бо люди не змінилися, так само люблять Україну.
А політику ми намагалися взагалі не обговорювати. Є багато тем для розмов і спілкування, тому ми уникали політичні теми.
– Про що ви мрієте тепер, коли ваша головна мрія вже здійснена?
– Я ще не встигла поставити собі нові цілі. Зараз я просто насолоджуюся життям, пізнаю його з іншого ракурсу, з нового боку.
Наступний крок – це, напевно, родина. У спорті я зробила максимум. Це саме те, чого я і хотіла. Я завжди хотіла залишити після себе слід, відбиток, занести своє ім’я в історію. В історію спорту я занесла, але хочу продовжувати це робити з допомогою книги, спілкування з юним поколінням. Я не знаю, чи буде це тренерська кар’єра, але хочу передавати свій досвід.
Тамара Кудрявченко, фото Дмитро Ларін