З Натою Жижченко ми зустрілися у перерві між концертами ONUKA в рамках європейського туру.
На інтерв’ю вона прийшла завчасно і без супроводу. Майже без мейкапу, лише темного кольору губи та нафарбовані вії.
Як потім Ната зізналася під час розмови, спочатку зраділа через можливий зрив фотозйомки: "Ненавиджу фотографуватися".
Спілкуватися з незнайомими людьми артистка теж не любить. Тим не менше, говорить відверто, іноді жартує та ледь помітно посміхається.
"Це тупо!" - кілька разів повторює Ната, кажучи про різні речі, які її дратують.
"Особлива дитина" з родини, де дідусь був майстром народних інструментів, бабуся – відома бандуристка, мама – піаністка, а тато – ліквідатор аварії на ЧАЕС.
Чому вона не вважає себе співачкою, про що не хотіла б нікому розповідати, та про альтер-его на ім’я Людка Ната розказала в інтерв’ю ТаблоID.
— 7-го листопада вийшов ваш новий сингл Guns don't shoot, заявлений як антивоєнний маніфест. Пісня достатньо гостра. Таке враження, що у вас урвався терпець. Чому саме зараз? І на що це рефлексія – на війну у нашій країні чи все-таки щось більш глобальне?
— Звісно, приводом стала наша країна. Але, мені здається, про це співати – це вже спекулювання на темі, тому що мої пісні про події в Україні були ще у першому альбомі. Контекст ширший. Загальносвітовий, напевно. Скоріше, це референc на загальну агресію, яка прослідковується всюди.
Це таке риторичне запитання світу. Можливо, треба змінити ракурс розвитку. Це більш такі філософські роздуми. Накипіло – так і є. Це накопичувалося кількістю днів, кількістю переживань і конвертувалося у таку пісню. Все так склалося в один день – і з мелодією, і з текстом, і з аранжуванням.
— Зараз добігає кінця ваш європейський тур, під час якого не обійшлося без скандалів через Росію. На афіші у Чехії вас поставили поруч із росіянами, як ніби ви російський гурт. Як так сталося і як це вирішилося?
— Організатори нас прирахували до showcase "Нова музика України та Росії". І це було написано великими літерами на всіх афішах. Я дуже обурилася, коли це побачила. І завдяки людям з посольства, організатори прийняли нашу позицію. Це дійсно неприпустимо зараз, бо люди дуже гостро реагують, можуть бути провокації. І я, звісно, не вважаю себе частиною нової музики Росії.
— Як вас сприймала європейська публіка, і взагалі – що це за публіка була?
— Це були немалі майданчики, до 1000 людей. Клуби були заповнені. Публіка складалася десь на 70 відсотків з діаспори, вихідців з України. 20-30 відсотків були місцеві. Приємно, що це притягує іноземців. Були і випадкові люди, які вперше нас побачили. Але реакція на цих концертах класна, така приємна енергія, і відчувається – люди сумують за своєю культурою і ототожнюють ONUKA з українським явищем, іноді навіть більше, ніж я цього очікувала. Це велика відповідальність і, водночас, велика честь і великий тягар, який треба дуже достойно нести.
— До речі, про тягар. Останнім часом багато чую від різних людей, що ONUKA – нова гордість України. Як вам така поважна місія? Ви усвідомлюєте, що впливаєте на культурні процеси і щось справді змінюєте?
— Відповідальність і тиск я дійсно відчуваю, особливо у нашій ситуації в країні. Людині, яка не мислить, все одно зрозуміло, що в такі моменти ці процеси важливі і помітні, всі за ними стежать, і це вдвічі збільшує відповідальність.
Я відчуваю цей тягар, але я не можу сказати, як я міняю культуру чи процеси. На себе збоку я подивитися, на жаль, не можу. Я не можу виокремити свою творчість і абстрактно проаналізувати. Якби ви мене запитали про іншого музиканта або артиста… От я можу сказати про DakhaBrakha. Це дійсно гордість української і світової музики для мене. Це дійсно музичний велосипед, який було винайдено, і я пишаюся тим, що ми знайомі і перетинаємося на деяких майданчиках, фестивалях.
— Західні ЗМІ під час туру вами цікавилися? Про Україну запитували?
— Звісно. Мені здається, що у них взагалі таке піднесене ставлення до України. Я завжди це відчуваю. Якщо це не так, то я закриваюсь і не звертаю уваги, а якщо це так – то я цим надихаюся, відкрита для спілкування. Я вважаю, що так і має бути, що нас мають підтримувати. І коли це відбувається – мені вдвічі приємніше.
— В одному з інтерв’ю ви казали, що в жодному разі не візьмете участь у "Євробаченні". Але, тим не менше, саме з виступу на цьому конкурсі розпочався новий етап.
— Так, участь я ніколи не братиму. Але цей виступ – був своєрідним випробуванням для нас, для оркестру, і взагалі випробуванням долі. Я дуже скептично до цього ставилася і не думала, що це відбудеться до останнього моменту, коли вже це пішло – не пішло в ефір, скажімо так. Але фідбек є і донині. І я не очікувала, що він буде такий довгий, як хвіст комети… Дійсно, для аудиторії це багато означає. Мене це дивує. Але вдвічі приємно, що це був шанс виступити з оркестром НАОНІ, представити нову українську музику. Навіть те, що ми не потрапили до ефіру, нам було вигідно, адже це був такий хайп. Через це набагато більше людей подивилося відео на YouTube. Наступної доби було вже за два мільйони переглядів. Це для нас дуже значна цифра.
— Мені здається, народившись у такій родині, як ваша, не було шансів зростати простою дитиною, адже планка від самого початку дуже висока. Чи важко було відповідати їй, і чи треба було виправдовувати очікування рідних та оточення?
— Планка дійсно була висока, адже всі у родині – музиканти. І з дитинства було прийнято, що я особлива дитина. Брала участь у багатьох конкурсах, ансамблях. Але з цього ніколи не робився культ. Інколи батьки у своїх дітях прагнуть реалізувати власні нереалізовані амбіції. У мене такого не було. Мама дуже спокійно до цього ставилася.
От що мені у дитинстві важко давалося – так це загальноосвітня школа. Я часто пропускала, бо багато хворіла. І коли мені доводилося туди повертатися - це був величезний стрес. Це, напевно, був найважчий момент – коли особливій дитині, яка грає музику, треба було приходити до звичайного класу. Цей дисонанс був дуже болючий для мене. Але в мене була дуже сувора школа, і я дуже сумлінно вчилася, тож ніяких поступок мені не робили. Я була зубрілкою, відмінницею, знала абсолютно все у межах шкільної програми. І через цю надсумлінність я так переживала, що мене запитають, а я не відповідатиму параметрам. Але вдома мене за оцінки не те що не сварили, а просто сміялися, що у мене всі п’ятірки, і казали: та отримай ти хоч одну трійку.
— Виходить, ви дуже самокритична і схильна до самоїдства?
— Так, є такий момент.
— Але ж це має дуже заважати у творчості, бо ж ви, мабуть, постійно сумніваєтесь у тому, чи достатньо добре те, що ви робите?
— Так, але для цього в мене є Женя (Євген Філатов (The Maneken)– чоловік Нати – ред..), який каже мені – ось це класно, а це – погано. Я йому дуже довіряю, і його слово в певних питаннях, особливо музичних, для мене – закон. Якщо Женя сказав, що це круто - все, я своє сумління відкину і просто йому довірюсь. А потім роки за три десь зможу оцінити, чи це дійсно було круто чи ні. З плином часу ти ніби більше розумієш, що ти створив, можеш більш об’єктивно проаналізувати і оцінити це.
— Але ж зараз, коли ви успішна і відома, впевненості у собі побільшало?
— Це стається з віком. Одна справа коли тобі 23, а інша – коли 32. І це дві абсолютно різні людини. Якщо людина не змінюється – напевно, це погано. Є кризи фізіологічні, міжособистісні, особистісні, які людина просто не може не переживати, і вона набуває нового досвіду. Тому, звісно, я інша. І певні успіхи і результати мене підживлюють і допомагають ці кризи менш болісно переживати. І це дійсно допомагає далі розвиватися.
— Ви неодноразово казали, що є типовим інтровертом, соціофобом, що вам комфортніше на самоті. А як бути зі сценою? Чи кожного разу вихід на сцену для вас є виходом із зони комфорту? І чи отримуєте ви від цього задоволення?
— Я б сказала, що як Ната – я дійсно справжній глибокий інтроверт. Я б не сказала, що соціофоб. Але так, мені некомфортно в суспільстві, лише, можливо, в колі друзів або рідних. Щодо людини на сцені – я все-таки артист, і є якийсь певний тумблер, який перемикає ці два режими. Я би не сказала, що на сцені мрію про закінчення концерту, щоб закритися в гримерці і насолоджуватися своєю самотністю. Є такі концерти, коли все іде вдало, коли ти відчуваєш цю енергію, отримуєш дійсно задоволення і цим підживлюєшся, і від того кайфуєш по-справжньому.
— У своїх інтерв’ю ви багато говорите про гру на народних інструментах, про музику та її написання, але я не пам’ятаю, щоб колись казали про вокал. Коли саме відчули у собі співачку, якщо можна взагалі так сказати?
— Я взагалі не вважаю себе співачкою…
— Але ж ви маєте гарний голос і добре, я б навіть сказала, краще за багатьох, співаєте наживо…
— Ну, у мене є до цього багато запитань. Я вважаю себе більше музикантом, автором, інструменталістом, артистом, митцем, ким завгодно, але не співачкою. Тому що для мене співачка – це та людина, яка досконало володіє голосом, технічно. Це як віртуоз на будь-якому інструменті, тільки віртуоз голосом. Я – виконавець своїх пісень. Я дуже розрізнюю ці поняття. Тому я б, наприклад, не пішла на "Євробачення" ніколи з цієї причини також. Тому що я розумію, що не буду конкурувати з тими людьми, які вміють брати 5 тисяч октав.
А взагалі я співала з дитинства, з 5-ти років, коли почала грати на сопілці. Моя бабуся класно співала, вона була у тріо бандуристок, у неї був красивий голос сопрано, і взагалі вона постійно співала і мене навчала колисковим. У 5 років я пішла в хор "Щедрик" у дитяче відділення, потім співала в ансамблі "Світанок". Навіть у церковних хорах співала, що мені дуже подобалося. Ця музика дуже красива, а українська літургія взагалі настільки красива… Є такий автор – Ярослав Ярославенко, який писав настільки класні вокальні аранжування, просто небесні. І коли ти це співаєш, ти не можеш не відчувати цю енергетику. Це для мене дуже класний музичний багаж. Я б хотіла повторити цей досвід. Зараз просто немає часу. Але те що має відбутися, відбудеться.
— Ви зараз займаєтесь вокалом?
— Так, займаюся. Набігами, коли є час. Але співаю не свою музику, а ту, в якій я почуваюся некомфортно, для того, щоб розширити емоційний і технічний аспект. Зараз співаю різноманітні "Аве Марії". Мені хотілося заспівати саме в академічній манері. Це кожного разу боротьба із собою, тому що я соромлюся. Але коли в мене це виходить, і мене хвалять - клас! Бо у мене дуже сувора викладачка, котра робить дуже багато зауважень, але коли хвалить, то це так заслужено, що в ці моменти я думаю – як класно!
— Ви вірите в Бога?
— Я думаю, що це дуже інтимне запитання, і, якщо на нього відповідати для статті в мережі - це ніби як зрадити Бога.
— Тоді інше запитання, теж інтимне. Ви хочете дітей?
— Звісно, хочу. І я точно знаю, що коли буду в певному віці, хочу всиновити кількох дітей. І Женя з цим уже згодний. Але це буде після того, як будуть свої. А свої будуть, напевно, тоді, коли я зрозумію, що досить цього часу гастролей і альбомів.
— Ви зараз знімаєте квартиру і якось казали, що вам це подобається. Але коли будуть діти, ви придбаєте власне житло?
— Я розумію, що коли є родина, це вже зовсім відповідальність, і переїхати з квартири на квартиру - не так просто. Адже ти зав'язаний якимись певними тегами дитсадку чи батьків так само. Зараз ми утрьох з Євгеном і собакою, тому це просто - зірватися і змінити місто.
Зараз я точно розумію, що мені дуже подобається жити у Києві з видом на Дніпро. Більшість наших зйомних квартир були такими. Це така енергія... Я би хотіла жити в Києві саме в такому місці. Це те, що нас з Євгеном точно надихає обох, у будь-яку пору року і в будь-який час доби. Дніпро - він просто такий вир емоцій і натхнення. Причому в найгіршу погоду він, напевно, найбільш надихаючий.
— В одному з інтерв’ю ви розповідали, що коли вип’єте, перетворюєтесь на таку собі Людку. Коли вона взагалі з’явилася і чому саме Людка?
— З'явилася вона у 2008-му році, коли ми познайомилися з Євгеном. Ну і він мене знав, якщо на вечірках, то такою розкутою-веселою і життєстверджувальною людиною, а коли там потім ми залишалися на самоті, в звичайні дні зустрічалися, то я була такою меланхолійною, ліричною людиною, яка часто плакала – абсолютною протилежністю. Ну і, звісно, виявилось так, що є Ната - така тендітна, крихка, і є персонаж, котрий є повною протилежністю або вижимкою найкращого і найбільш веселого з мене. Чомусь ми назвали її Людка. Не знаю…
— Тобто це ваше альтер-его?
— Так, це альтер-его, яке виникає після певної кількості алкоголю. Це напевно просто такий веселий мій стан, дуже жартівливий, який полюбляють мої друзі, і він дуже такий цинічний, саркастичний, і навіть з чорним гумором інколи, абсолютно на мене не схожий. Звісно, я контролюю всі ці прояви, це не роздвоєння особистості. Але я би не хотіла бути Людкою в житті буденному, звичайному.
— Мені чомусь дуже важко уявити, що б ви голосно сварились або кричали. Можете так?
— Можу, можу. Можу сильно кричати, про що дуже потім шкодую. Я думаю, всі люди кричать. Насправді спокійний темперамент – це не значить, що людина гальмує все життя.
— Вам легко пробачати?
— Так.
— А просити вибачення?
— Дивлячись в кого. Ну якщо дійсно напартачила, то важко.
— Ви достатньо відверта в інтерв’ю, але, можливо, є якісь теми-табу, про які ви або ні з ким не говорите або говорите лише з найближчою людиною?
— На жаль, уже не можна відвернути той момент, що всі знають, що ми з Євгеном – подружжя. Якщо б зараз це було невідомо, я б з радістю про це не розказувала.
— Чому?
— Мені не подобається показувати всім своє особисте життя. Мені здається, що це просто неправильно. Тим більше, що якби це можна було приховати, я би це зробила… Не те що приховати і зробити з цього інтригу, а просто. Все одно ж є постійні запитання: як ви проводите час, як ви сваритеся, як ви творите – в принципі, одні й ті ж самі питання, що повторюються роками, а ми ж змінюємося з роками. Ну і все-таки прикута увага великої кількості людей – це також енергія.
Не можна популяризувати своє щастя, мені так здається, або тиражирувати його. Тому я, скоріше, зараз цих запитань уникаю, тому що вже багато про них сказано, і, мені здається, вичерпні відповіді вже є. Решту можна побачити лише в нашій творчості, і це все одно вивільнення нас обох і самореалізація не тільки мене, а й Євгена також. Тому це сумісна творчість, і відповіді на запитання є в наших піснях.
— Відтак соцмережі – теж не дуже приємна для вас річ?
— Соцмережі – це взагалі зло. От я вчора вранці навіть хотіла видалитись, знову ж таки… Я не можу, на жаль, цього зробити через те, що це частина роботи, але в мене залишилися аккаунти лише у двох соцмережах (Instagram та Facebook – ред..) І я би з задоволенням видалилася з Facebook, але, на жаль, мені треба слідкувати за певними робочими нюансами. Іnstagram взагалі мене не дуже напрягає. Узагалі мені здається, що все одно це зло, це ілюзія і це така омана людства.
— А ви любите фотографуватися?
— Ні. Взагалі… Ви б знали, як я зараз хочу в машині закритися від цього. Але я ж розумію, що це частина роботи. Якщо це зйомка якась робоча, кліп чи фотосесія для журналу, я до цього дуже сумлінно, як до роботи, ставлюся і просто відпрацьовую. А якщо це просто "пайдьомте, пофотографіруємся", для мене це жесть узагалі. Не люблю страшно.
— Тим не менш, у вашому образі візуальна частина є дуже важливою.
— Звичайно. Мені здається, і аудіо, і відео невід’ємно поєднані, і одне без одного не може точно зараз існувати, тому що це підживлює, один бік підживлює інший, і це така синергія разом і компресія.
Ну, звісно, я люблю гарно виглядати, але я не хворію на це, я не займаюся лише тим, щоби гарно виглядати і цілий день возити з собою в машині перевдягання і різні луки, фотографуватися і розкладувати це на те, що на мені надягнуто. Можливо, років десять тому це дійсно було для мене важливо, а зараз це рутинна частина…
Коли в мене є одяг, який мені подобається, я можу два тижні його носити, прати і знову одягати, тому що це якась певна уніформа, і це класно, мені не потрібно заморочуватися.
— А от щодо кольорів. У вас в одязі більше монохромних, темних…
— Так, є білий, сірий і чорний.
— Але ж ви зростали в атмосфері національного колориту, якому притаманне розмаїття барв…
— Утім, якщо подивитися на орнаменти національного костюму - вони всі дуже графічні, дуже такі квадратіш-практіш, як кажуть, дуже такі стримані. Якщо це навіть розмаїття кольорів, воно все одно стримане, дуже систематизоване і розташоване паралельно, геометрично правильно , і це все одна якась така систематика. Мені здається, що аляпистим народне, справжнє, автентичне ніколи не буває.
І я ж не можу, граючи на народних інструментах, натягнути українське вбрання і поєднувати це з електронікою. Це все одно якась така перетрансформація, все одно це якась метаморфоза, символізм. Це ж не чисте використання. Все одно це симбіоз певних сегментів, які я беру, синтезую, і відбувається ОNUKA.
— Хто з художників вам подобається?
— Коли мені було 10 років, я була у музеї Prado в Іспанії. Це, напевно, було найбільш емоційне враження від мистецтві. Там була зала з картинами Гойї періоду, коли він вже з'їжджав з розуму, в останні роки був у якомусь такому психічному стані, більш складному, і малював потворності, людські гріхи. Мені казали не ходити до тієї зали, бо там дуже страшні картини. Звісно, туди я пішла в першу чергу, і мене просто розірвало. Навіть зараз я пам'ятаю ті потворні обличчя, страшні такі гримаси, скривлені. Але стільки в тому було енергії, яка відчувалася, мені це запало. Не можу сказати, що цей мій улюблений художник, але мені це згадалося. Я люблю мистецтво ХХ сторіччя - і в літературі, і в музиці, і в живописі.
— Яка ви в побуті?
— Взагалі я педант. У мене все паралельно складено, ідеально випрано і вимітено. Мені здається, у мене є певна стадія ОКР - це обсесивно-компульсивний розлад, коли все має бути так. Я навіть в готелях прибираю свої речі. Зі мною ніхто не живе, тому що я складаю за всіх речі. Це дуже багато кого бісить. Але Євген звик, він просто не звертає уваги. Я навіть його інструменти паралельно розкладаю. У безладі не можу нормально почуватися.
— У вас є хатня робітниця?
— Зараз є, тому що я не встигаю. Але до цього не було.
— А часу на серіали вистачає?
— Так, я в дорозі їх дивлюся мовою оригіналу і тим виправдовую той час, який на це витрачаю. Це в мене ніби як навчання і відпочинок водночас. Тим більше, різні серіали мають різну мову, я маю на увазі, лексику. І це дуже цікаво простежувати, яка в якому серіалі лексика, на кого орієнтована. І багато нових слів та ідіом можна дізнатися.
— Вам подобається те, що зараз відбувається в українській музиці?
— Дуже подобається. Я не можу сказати, що я відслуховую кожен реліз, але за молодими дуже багато стежу, тим більше, у нас є свій лейбл, на який присилають багато музики. Я скажу, що рівень взагалі зростає так, що ми навіть не встигаємо за цим слідкувати, інколи не можемо повірити, що це українська музика. Інколи відрізнити абсолютно неможливо.
— Про переїзд в іншу країну не думали ніколи?
— Звісно, думала, але для мене це неприпустимо, принаймні зараз, тому що я музикант. Я думаю, що я як музикант більш потрібна тут, ніж деінде. Шукати десь щастя? Мені класно тут в Україні. Я дуже люблю Україну, у мене дуже величезний зв'язок з Києвом, з землею і з рідними. Коли мій літак сідає десь в Борисполі або в Жулянах, я відчуваю такий апліфтинг, що це ні з чим не порівняти. Також дуже люблю Чернігів. Багато де, навіть у Вікіпедії, є помилка, що я народилася в Чернігові. Так от це неправда, я народилася в Києві, але рід мій походить з Чернігова.
— Чи є в планах дуети, колаборації, можливо, з західними артистами?
— Ні, поки що немає, бо я не думаю, що мені є, що сказати комусь із музикантів, які мені справді цікаві. Є така практика, що коли ти хочеш з кимось записати дует, то той, з ким ти хочеш, не хоче з тобою, а той, хто хоче з тобою, з тим не хочеш ти. Дуже рідко буває, коли дуети дійсно повноцінні і музично збагачують музику один одного. Як правило, хтось відступає на задній план. Я взагалі не люблю дуети. Це для мене дуже дивний вид мистецтва.
— Ви можете припустити, що колись не будете використовувати народні інструменти у своїй музиці, а будете робити щось абсолютно інше?
— Я думаю, що можу припустити, що взагалі не буду займатися музикою. Це, напевно, найперше, що я можу припустити.
— А чим тоді? Викладати, можливо?
— Ні, викладати точно не буду. Взагалі мистецтво - це ж не тільки музика. Багато чого є цікавого у світі. Зі зміною часу мистецтво також змінюється. Думаю, загадувати тут немає сенсу, тому що все змінюється просто швидше, ніж ми собі можемо уявити.
— "The life is too short", як ви співаєте. Щось є, чого ви боїтеся не встигнути у житті?
— Да, боюся не встигнути народити дитину або бути старими батьками. Це взагалі неприкольно.
— За що ви найбільше вдячні долі?
— Я взагалі за все вдячна. За все абсолютно. За кожен досвід, за родину, за Євгена, за дідуся, за те, що в певний час зустрілася Леся Патока, яка повірила. Якщо розкладати, то це життєвий шлях знаковий. За те, що вмію вбачати знаки, напевно. Якщо сказати загально, то так - помічати і поважати.
Тамара Кудрявченко, Фото Дмитра Ларіна