"Пишаюся, що не став с*кою": Андрій Черепущак про хейт на початку телекар'єри, роль сексу і грошей у житті та red flags у стосунках

З Андрієм Черепущаком, також відомим як блогер Галицька діва, я познайомилася випадково - на вулиці Незалежності в Івано-Франківську восени минулого року. Звісно, на той момент я вже була підписана на нього кілька років, і коронна фраза Галицької діва "пішла жити то життя" так чи інакше фігурувала в моєму повсякденні.  

Уже рік Андрій є ведучим Нового каналу, і незабаром виходить другий сезон телешоу "Мамо, ваш вихід!", яке стало для Черепущака і випробуванням, і задоволенням, і абсолютно новим етапом в житті.

В інтерв'ю ТаблоID він розповів про хейт на початку телекар'єри, зіркову хворобу, про роль сексу і грошей в його житті та про свою суперсилу, якою пишається. 

– Незабаром на Новому каналі виходить другий сезон шоу "Мамо, ваш вихід!". Рік тому в одному інтерв'ю ти казав, що телебачення для тебе - вихід із зони комфорту. Чи щось змінилося відтоді?

– Ну, насправді, мені вже легше. Як я себе почуваю в кадрі, як спілкуюсь і розмовляю - це все вже набагато легше. Але вихід із зони комфорту присутній. Розпочнеться другий сезон, і я, напевно, все одно залізу на перших програмах у коментарі на YouTube. І мені буде дуже сильно важко.

– Чому?

– Як хтось сказав на телебаченні, Андрій прийшов робити революцію. Але я не погоджуюся з тим, що я роблю революцію, що дуже сильно відрізняюся від інших ведучих. Ну, звісно, чимось відрізняюсь, тому що в мене є свій стиль, своя подача. Всі звикли до традиційних ведучих, які красиво, чітко виговорють слова, стримано поводяться, аристократично. А я зовсім інший. І звісно, що людям це геть не сподобалось. Бо це незвично.

Хейт під час першого сезону "Мамо, ваш вихід!" був страшний. Після перших випусків у мене були дуже погані думки. Добре пам'ятаю один "прекрасний" коментар якоїсь жінки, напевно, мами двох ангелочків, у якої котик на заставці: "Класна програма, але коли з'являється ведучий, мені треба виводити дітей з кімнатами". Бо я типу пропагую щось незаконне, щось дуже погане просто своїм виглядом.

– Були тоді думки кинути?

– Кинути чи кинутися з вікна? (сміється). Я думав. Одразу подзвонив всім, кричав, що все, я не хочу, мені цього взагалі не треба. Сидів би в своєму інстаграмі зі своїми підписницями, прекрасно жив життя. Тому що в мене там моє коло, яке не реагує ні на що. Вони привикли до кожного слова, до кожної моєї подачі. І на 300 хороших коментарів могло бути ну 2 поганих. А на телебаченні було геть навпаки. Це було дуже стресово. Це мене взяло за шкірку, кинуло об землю. Перші два тижні я був в страшній депресії.

Але мене дуже сильно підтримав Новий канал, керівництво. Підтримали якісь знайомі, які мають стосунок до телебачення. Заспокоїли мене. Я взяв себе в руки, перестав читати коментарі і почав вдосконалюватися як ведучий. 

– У тебе вже є райдер?

– Так, у мене прекрасний райдер. Дві пляшечки просеко, їжа якась, водичка і буено. Дуже люблю батончики Bueno. Все! Більше нічого немає. Я дуже проста людина, скромна. У мене немає оце: коли заходжу, має бути три букети з білими трояндами, температура виключно 21 градус.

– Можливо, все ще попереду… До речі, у тебе була зіркова хвороба?

– Думаю, в якийсь період була. Просто, слава Богу, не проявилася в соцмережах. Ну, і я не відчував цього. Але мені мої подружки казали, що щось було в якийсь момент не так. Але я не кидався столами, кріслами, нікого не обзивав, ніколи в мене не було такого.

Жодна людина не може сказати, що я там якось до когось погано ставився. І тут головне, щоб були люди, які тебе одразу поставлять на місце. І оце мені подружка моя сказала, що щось воно не дуже. Я якось так спустився моментально.

– У попередніх інтерв'ю ти багато і щиро розповідав про свої непрості стосунки з батьками, і в одній бесіді казав, що досі чекаєш на відверту розмову з мамою, яка 20 років живе в Італії. Вона приїздила на новорічні свята, і ви багато часу провели разом. Поговорили нарешті?

– А у мене з мамою не було прям таких недомовленостей. Є якісь моменти, про які знає тільки моя мама, наприклад. Більше ніхто про них не знає. Мама завжди винить себе в тому, що вона мені не додала. Не додала підтримки, не додала уваги. Ми бачились раз в рік влітку. Їй через це було сильно важко. І кожного разу вона мені говорила, що вона погана мама. Але це такий час був. Якби не вона, я б ніколи не був тут. Звісно, мені не вистачало якоїсь уваги в якісь моменти. Але ми завжди були дуже близькі.

Ця історія з недомовленістю більше стосується тата. Хоча він дуже добра і чесна людина. Але його недолюбили батьки. І він не знає, як проявляти цю любов. І я це розумію. Але я теж нічого не можу з собою зробити. Я не винен в тому, що перший не можу йому щось сказати, чи подзвонити, чи попросити. Тому що все-таки перший крок мають, напевно, в дитинстві зробити батьки, налагодити з тобою зв'язок.

– Ти казав, що тато почав тебе хвалити, лише коли ти вже став успішним. У тебе є таке, що коли в чомусь досягаєш успіху, найперше чекаєш похвали саме від батька?

– Є, звісно. І не тільки від нього. Від обох батьків. Не хтось, а саме батьки, знаєш? Оця така глибина. Ну це найперше, для кого ми це робимо. Тому що це найближчі люди. Ну так, мені дуже завжди хочеться (щоб тато похвалив - ред.) Дуже хочеться. І він хвалить. Хвалить. Він уже хвалить.

– Ти пропрацьовував з психологом свої стосунки з батьками?

– Ні. Я подумав дійти до психолога після "Мамо, ваш вихід!", коли почалися ті коментарі. Мені дали номер спеціаліста. Але я не зробив цей крок. Просто перестав читати коментарі. Після цього моменту все стало по-іншому. І заграло новими прекрасними фарбами. Але у психолога я ще ні разу не був.

– А тобі важко відкритися незнайомій людині?

– Не знаю. Я думав на рахунок того, як це - прийти і все це вивалити якомусь незнайомцю. Особливо, коли ти вже публічна людина. Мені завжди здається, що це потім будуть з кимось обговорювати. Це, знаєш, як до священника. На сповідь. Теж непонятно, куди воно потім випливе (посміхається).

– Якби ти мав можливість сказати щось собі маленькому, коли ти почувався самотнім і покинутим, що б це було?

– Я би точно сказав: "Не бійся, бо твоє прийде до тебе тоді, коли потрібно. Просто почекай, твоє тебе знайде".

Я ж з'явився (в мережі як Галицька діва - ред.) саме тоді, коли всім було дуже сильно погано. На початку повномасштабного вторгнення. І, здавалося, що це не вчасно. Кому це взагалі треба, коли ми всі плачемо і знаходимось під ракетами? Але з'ясувалося, що якраз саме в той момент, в найгірший момент для нашої країни, це стало комусь потрібно. Значить, на все свій час. Це так, як і в коханні...

– До речі, про кохання. Ти все ще холостяк? І все ще думаєш, що не створений для стосунків?

– Мені здається, так. Нічого не змінилось. І ти знаєш, я навіть пробував ходити на побачення. Я зрозумів, коли почав щось своє створювати, що мені сильно потрібен простір.

Якщо б у мене були стосунки, ми б точно не жили разом. Ми б зустрічались. Два дні побули, і на чотири розійшлись. Щоб у кожного був свій простір, кожен займався своїми справами. Скучили - зустрілись. Але вже так, як у мене були відносини, що там день у день прокидаєтесь поруч із тим самим лицем, то, напевно, ні. Поки ні. Але це ж все змінюється. Ми змінюємося. Настрої змінюються.

– Ти читаєш Threads?

– Ні, мене там нема.

– Там люблять обговорювати так звані червоні прапорці або red flags у стосунках. Що для тебе редфлег у потенційному партнері?

– Якщо людина не вірить в Бога. Це перше. Це прям найперше. Для мене це важливо. Я приймаю будь-яку релігію. Але я от думав, чи міг би бути з людиною, яка сповідує іслам або іншу релігію. Думаю, ні. Ні. І якщо прям атеїст, який не вірить в це все і ще насміхається з цього всього, ну для мене це важко.

– Свята Галичина таки повпливала на тебе…

– Так. Татова мама була дуже релігійна, вона щовечора ходила на службу в церкву. Неділя - це святе, зрозуміло. І вона мене водила. І в якийсь окремий момент, до речі, я думав, що, може, і священником стану. Ну ясно, я знав кожну молитву, все знав, і мені це подобалось, і цей тембр голосу, і це протягування слів. Воно все було дуже цікаво мені.

А потім різко все змінилося, щось в мене сталося. Я перестав взагалі ходити в церкву.

– Зараз ходиш?

– Ходжу. Але не роблю це, бо треба піти в неділю на службу. Для мене може бути і вівторок, і середа, і неділя. І це я хожу просто навіть, не на службу, а просто тоді, коли мені треба. Я відчуваю. Я приходжу, сиджу, проговорюю якісь свої моменти. Я точно вірю і знаю, що там хтось є і допомагає мені, і завжди дякую за це. Кожен має право вірити в щось своє. Мені це допомагає, мені з цим легше.

Багато священників на мене підписано. Оце коли був Великдень, я ходив святити паску, і священник підходить, кропить мене. "Я вас знаю", - каже. А я йому: ну то кропіть більше!.

Так, які ще ред флегі… Вільні стосунки, напевно. Поки я не можу це приймати. Або щось там, коли з'являється хтось третій в відносинах.

– А якісь матеріальні? Якщо партнер не заробляє або заробляє набагато менше?

– Ні, ну це от... Я ніколи не був в відносинах через щось. Через вигоду, через гроші, чи ще через щось. Ніколи. Але, коли людина менше за мене заробляє, окей, нормально. Коли людина нічого не хоче робити: розвиватись, працювати, заробляти, ну з такою людиною я точно не буду. По-перше, це нецікаво. По-друге, вона тягне тебе в іншу сторону. Це дуже погано. А треба тягнутися до чогось кращого.

– З чого зараз складається твій заробіток?

– Реклама в соцмережах. І я ж почав вести корпоративи. Це, звісно, було для мене випробуванням, бо я ж не готувався в житті бути ведучим. Але зараз отримую шалене задоволення від ведення. У мене все відбувається по відчуттях. Я імпровізую. У мене ніколи немає нічого прописаного.

Це або день народження в якоїсь куниці, яка принципово хотіла, щоб це був я. І там це вже трошки легше, тому що там збираються люди, які тебе знають, які вже просто запросили навіть для того, щоб сфотографуватися з тобою. Недавно таке було, день народження у Львові.

З весіллями по-іншому. Тут я переважно ставлю дуже великий гонорар для того, щоб люди відмовились. Бо для мене чомусь весілля важко вести. Це треба дуже сильно готуватись. Це три місяці життя. Ти живеш цією парою. Треба вивчити великий спектр їхнього життя, щоб потім це все з'єднати.

– Телебачення теж приносить гроші?

– Ні, це колись давно так було. Але воно якраз той мостик, який дає можливість підняти гонорар за корпоративи, наприклад.

– Скільки грошей тобі потрібно в місяць?

– Ой, небагато. Я взагалі не парюсь, взагалі невимогливий. Живу в квартирі 20 квадратів. У мене отак крок - ліжко, крок - туалет, крок - холодильник. Я отут рукою дістав, отут ліг, отут пішов. Я так виставляю кадр для сторіз, що мені всі кажуть: здається, що у тебе трьохкімнатна квартира. А у мене 20 квадратів смарт. І мені суперкомфортно. Супер класно. Мені тільки не вистачає місця для одягу в шафі.

По їжі - я сам готую. Інколи можу замовити, сходити в ресторан. По одягу - у мене нічого немає дорогого. Оце для "Української правди" одягнув вишиванку Gunia. Я можу собі її дозволити (коштує 9200 грн - ред.). Але не розумію, для чого мені це. Щоб що? Я буду сидіти і знати, що це Гуня. Більше це ніхто не знає. Крім когорти, яка розбирається в цьому. Але мені ніколи не треба схвалення якихось модних критиків. Якихось людей, які розказують, як жити і що робити.

Що мені ще треба? У мене багато йде на таксі. Але спокійно можу і в метро, і в маршрутці. До спортзалу їжджу на маршрутці. Всі водії мене прекрасно знають. Інколи не беруть навіть гроші за проїзд.

Подорожі? Я нікуди не їжджу. Можу поїхати у Львів. Або під Київ в будиночок якийсь. Мені це дуже важливо, іноді треба прямо переключатись. Побути самому. Або поїхати з коліжанками своїми. Все.

– Ну все ж скільки? 50 тисяч вистачить?

– Та думаю, вистачить.

– 17-й айфон, я бачу, ти ще собі не купив.

– Вже міг би бути оранжевий (помаранчевий колір представлений у лінійці нових iPhone - ред.)! Але от знову ж таки. Щоб що? Звісно, мені важливий телефон. Щоб камера була хороша. Все. Інше - це тільки дзвонити. І сидіти читати новини в соцмережах. У мене переважно раз в три роки міняються телефони. Вже, до речі, треба міняти. Ну ладно, я подумаю. Боже, прийшов, спозорили мене. Телефон старий. То старе (сміється).

Я би хотів купити собі житло. Але всередині відчуваю, що це не собі, а щоби мама була спокійна. Мама, бабуся, бо коли своє - вони спокійні. А я нормально живу і на зйомних. Захотів - там пожив, захотів - там. Можна переїжджати, коли захочеш. А так ти вже прив'язаний до одного місця. Це по-перше.

По-друге. Ви бачили ціни на квартири? Непонятно, з ким треба спати. Щоб мати ту квартиру за 200 тисяч доларів. По-третє. Я потрачу 200 тисяч доларів, і, не дай Бог, на другий день прилетить в неї шахед. Тому поки не знаю.

– Зараз багато молодих людей переїздять в село. Реставрують старі хати, роблять в них класний дизайн. Ти допускаєш, що можеш колись вернутися в село?

– Допускаю. Я прекрасно жив в селі. Я би справився зі всім і багато чого вмію. Я працював на городі, прибирав за кролями, за свинями, курами. Садив картоплю. Я все це вмію. І сам вайб життя в селі мені дуже подобається. Страшенно кайфую, коли приїжджаю в село. Обожнюю село. Весь оцей запах. Оцей от ранок, коли цвірінькають птахи. Часто їжджу додому.

– А машину хочеш?

– Я професійний пасажир. Мені здається, я дуже розсіяна людина. Не знаю, як встигати тиснути на гальма, дивитися в ліве дзеркало і ще кудись вправо. Але я пробував. Взагалі я типу можу. Якщо б ти випила собі і не могла доїхати додому, я б тебе довіз. Але коли оце перестраюватися десь там на бульварі Лесі Українки, коли в мене таке було. І в мене прям заглохла машина, і я не зміг нічого зробити. Отакот всі з'їхалися, почали мене матюкати, кричати, я сказав - пішли всі нах*р. Я виходжу з машини, отак закриваю, переходжу світлофор і йду геть. Роблю вигляд, що це не моя машина. Я не зміг нічого зробити.

От в селі - дві сплошних, туди - сюди, все понятно. Спокійно собі їдеш. А тут поки ні. Але може щось зміниться.

– Чи рефлексуєш стосовно того, що ти не у війську?

– У війську в мене дуже багато друзів та знайомих, а також мій брат. Він вже давно захищає нашу країну. Мені завжди страшно читати від нього повідомлення, я сильно за нього переживаю. Останній збір, який я публікував в соцмережах, був для мене найважчим з усіх, тому що він був для мого брата. Ні він, ні його побратими ніколи не просили про допомогу. Але зараз їм дуже сильно було потрібне авто за 300 тисяч. І ми з жінками моїми за 5 годин зібрали 370 тисяч. Я страшенно пишався.

Я не знаю, що буде далі і де я буду. Я не ховаюсь. Поки допомагаю тут, чим можу.

– Але відчуття провини у тебе немає?

– Ну, відчуття провини - воно є. Але навіть з тими, з ким я спілкуюся, хто на фронті, всі кажуть: якщо ти там можеш нам допомагати, давай поки буде якось так.

– Є в тобі якийсь талант, про який ще не знають твої фани, але ти б хотів його колись реалізувати?

– Може, я ще сам навіть не знаю про нього, що в мені сидить (посміхається). Я би ще дуже сильно хотів довести, який я можу бути ведучий, тому що це тільки початок.

Дуже сильно хочу створити якесь своє шоу для жінок. На YouTube. Про жінок, для жінок, ну все, з чим я і асоціююся. У мене це все на стадії розробок. Не можу нічого поки розказувати, бо ще взагалі толком нічого немає. Але працюємо, працюємо. Ідея є. Дай Бог, щось получицця. Ну не получицця - буде щось інше.

– Що у тебе зараз зі спортом?

– Ходжу в зал. Не дуже люблю. Але я себе змушую. Розумію, що мені це потрібно, розумію, що колись хочу на обкладинку Men's Health, тому треба щось з собою робити. І взагалі, я роздягаюся, дивлюсь у дзеркало і хочу, щоб там було все нормально. Це все одно впливає на мою самооцінку і настрій. Тим паче, я люблю поїсти.

Я схильний до повноти страшенно! Дай мені тиждень поїсти гарячих канапочок з мікрохвильовки в 12 ночі під серіальчик, по три бутерброди, у мене буде +7. Це пройдено! Я вже це все проходив. Я як швидко набираю, так і швидко худну, коли себе в руки беру. Але оця от страсть, коли мене кличе холодильник, інколи переважає, я програю. Тому мені треба ходити в зал. Щоб можна було їсти, бо просто їсти траву я не можу. Не можу відмовитися від хрусткого свіжого багета.

– Але ти ніколи не оголюєшся в мережі.

– Ну бо поки нема що показувати. Як тільки там вирівняється, перша публікація буде - "34-річний Андрій Черепущак оголився для ТаблоID" (сміється).

– Секс важливий в твоєму житті?

– Мені 33 роки! У мене давлєніє уже, який секс?! (Сміється). Там уже трошки нова поза - і вже схватив хребет.

Та ні, ну секс звісно що важливий, не так його багато. У мене ніколи не було такого, що треба займатися сексом, бо треба. Це як кажуть - треба займатися сексом для здоров'я. Для здоров'я є вода, є броколі… Є інтимні іграшки, є всьо, шо ти хочеш. А просто так, щоб займатися з кимось - у мене ніколи такого не було. Тільки один раз за все життя був якийсь мімольотний секс, що я навіть не пам'ятаю, як ту людину звати. Це було у 18 років.

А зараз якщо він є, то він завжди має бути з перевіреною людиною, з почуттям, з тим, щоб мені сподобалося. Тому я завжди кажу - я "ушол із большого секса". Воно не є таким прям важливим, я нормально можу жити без. Але просто аби з ким - ніколи не буде.

– У чому твоя суперсила?

– В тому, що я не сука. В тому, що я не зламався, не став лицемірним. В тому, що залишився щирим, хоча багато в чому мені це не допомагає. Бо інколи треба комусь підлизнути, комусь зайвий раз посміхнутися, комусь сказати більше дякую. А я цього не роблю. Я роблю, як відчуваю. Я впевнений, що моє мене знайде. Впевнений, що якщо з тобою захочуть працювати, вони будуть з тобою працювати. Я залишився таким, яким я є. Втрачаю багато співпраць, але я не піду проти своїх принципів. Не буду працювати з тим, хто мені не до душі.

Мене дуже ранить лицемірство. Я дуже чутлива людина. Кажу ж, у мене може бути 100 коментарів, який я крутий, і один коментар: "яка ти гнида", і я запам'ятаю виключно один цей коментар. Я плачу, я закриваюсь, мені важко. На мене це дуже впливає, я сентиментальна людина. Все сприймаю до серця. Поки ще не навчився контролювати всі свої емоції, не навчився відкидати все погане. Але я ніколи не перескочу голову когось, щоб дістати своє. Тому що є бумеранг, і потім все одно хтось перескоче мене, і я втрачу все. Тому я пишаюсь тим, що не став сукою. Для мене це важливо. І я відчуваю, що це також відчувають інші люди.

– У що ти віриш, крім Бога?

– В кохання. Я досі вірю в любов. Вірю, що вона існує. Глобальне кохання, яке все врятує. І в чесних людей. В справжніх людей. Вірю, що люди можуть жити все життя разом, якщо вони люблять один одного. Вірю, що люди не зраджують. Можливо, я наївний, але мені подобається бути таким.