Віталій, 8 лютого 2008 р. 11:08

Четвер, 8 лютого 2007, 21:43
Моя "мобільна історія"...

В нашу епоху стрімкого науково-технічного прогресу може бути все. Технічна еволюція і наше життя переплелися настільки тісно, що одне без іншого зараз уявити неможливо.

Я знав це і завжди намагався щоб і моє життя, і нові досягнення електроніки весь час гармонійно доповнювали одне одного.

І от, коли мобільні телефони тільки починали своє завоювання наших сердець, я спробував використати це в прямому розумінні слова.

Трапилося мені тоді закохатися, та так, що і по цей день не відійду, закохатися по Пушкіну і Шекспіру. Закохатися, так би мовити, з наслідками...

Дівчину було звати Яна. Білява скромна красуня, і дарма, що від мене на сім років молодша.

Історію першого знайомства я переказувати не буду, а почну з того, що в неї наближався 20-тий день народження.

А до цього ми вже зустрічалися з нею 2 роки. Звичайно, що хотілося чимось її вразити. І я вирішив - це буде мобільний телефон.

Та просто подарувати його - було не в моїх правилах, не по-гусарськи. Це автоматично прирівнювало б мене до всіх інших гостей свята.

Потрібно було зробити такий подарунок, щоб про нього вона розказувала своїм онукам.

Так от, придбавши два новеньких телефони (один і собі), я вирішив, що в її телефоні буде "сюрприз".

Дуже довго я шукав сервіс, де перепрограмовують мобільники, поки, завдяки друзям, таки знайшов. Потім ще два дні пішло на умовляння майстра зробити те, що я хочу.

"Сюрприз" був таким: при вмикання мобільного, там спочатку йдуть якісь слова привітання і потрібно ввести код але так це у звичайному телефоні, а в телефоні моєї дівчини буде по-іншому.

Я, тверезо зваживши всі "за" і "проти", вирішив - як Яна ввімкне свій телефон, замість слів привітання і коду вона побачить тільки одне запитання: "Янусю, я тебе кохаю! Ти згодна стати моєю дружиною?", потім відразу йшло меню вводу коду, яке також перепрограмували на ось таке "Твоя відповідь:".

Код, як ви вже здогадалися, був простим словом "Так".

Ось так... Ех гулять - так гулять.

Хочу сказати, все це було технічно дуже складно: той телефон, що я купив, не підійшов для такого "подарунка".

Прийшлося терміново позичати гроші у всіх друзів і купувати ще один. На що тільки не підеш заради кохання.

Майстер, що повинен був зробити перепрограмування, постійно кудись зникав, коли я двічі приходив по готовий мобільник. Натерпівся і нанервувався я тоді вдосталь.

Та все  було зроблено, перевірено, і телефон відправився у шухлядку чекати свого часу - до Дня народження Яни залишалося 10 днів.

І от, коли мій святковий костюм вже висів напрасований, за два дні до свята, трапляється ще одна дуже прикра несподіванка - моя дівчина раптово захворіла. Це була важка простуда, і Яну відвезли у лікарню.

День народження святкували у вузькому колі. Я з батьками Яни приїхали до неї у лікарню. Подарунок я взяв із собою. В палаті була вона одна, і коли ми втрьох зайшли туди, здалося, що Яна ось-ось заплаче - так свій День народження вона ще не "святкувала".

Ми посиділи з нею, з'їли святкового торта. Весь цей час від хвилювання я не знаходив собі місця, але не показував цього. Здавалося, що про мій подарунок уже всі знають, та крім мене цього не знав ніхто.

Коли ми залишилися з нею наодинці, я ще раз поздоровив її зі святом і вручив подарунок. Я сказав: "- Ти відкривай, а я пішов".

Потім було довге очікування. Воно мучило мене як осудженого перед вироком. Хвилювання було страшенне: здавалося, що моя Яна зараз знаходиться не в лікарні, а вже в пологовому будинку, а я вкрай знервований майбутній тато.

В голову приходили різні страшні думки: "А якщо вона згодна, але не зможе знайти правильний пароль - там же може бути з десяток варіантів...", "А може, вона ще не розпакувала подарунок, розтягує задоволення і не знає, як я тут божеволію...", "А може, вона взагалі мені відмовила...".

Я ладен був тоді сам їхати до неї в лікарню, сказати, що все це дурня і що мені самому було треба в неї спитати.

А від неї вимагалося зробити так мало - тільки зателефонувати мені. Та телефон вперто мовчав.

Все! Вирішив - я їду до неї сам! Їхати було далеко, через усе місто, та вся дорога зайняла у мене всього два поштовхи серця - я вдихнув, як сідав у маршрутне таксі, і видихнув, як опинився перед вікнами її палати.

Перед входом у лікарню до мене підійшла якась старенька бабуся і запитала про якусь адресу. Я почав їй розказувати, вона не зрозуміла. Я знову пояснюю їй все докладніше: куди і як їй треба їхати. Бабуся від мене не відстає і просить мене зачекати, доки вона все запише.

І тут пролунав дзвінок... Вірніше це був не дзвінок, а лише сигнал приходу SMS. Та це вже не важливо, бо я бачу, що це від Яни. Без одного слова вона б це не зробила.

Я тремтячими руками відкриваю повідомлення. А бабуся тим часом не відстає. Не знаю чому: може, від нетерпіння, може, від перехвилювання, я голосно їй кажу: "Бабусю! Спитайте у когось іншого, а то я вже все забув!"

А сам відкриваю смс-еску і замість одного слова бачу аж цілих три: "Так! Так! Так!"

Тепер у нас із Яною сім'я, і вже 1,5 роки як ми з нею побралися. Та старенька, вже потерта Моторола до сих пір у Яни на зв'язку - ніяк не хочу з нею прощатися.

Та на її наступний День народження я сказав, що подарую новий телефон. Сказав, що буде із "сюрпризом".

P.S.: Ось так. А кажуть, що ми перестали робити "великі гарні дурниці". Навіть у наш вік високих технологій ніхто нічого не відміняв.


powered by lun.ua
Приєднуйтесь до дискусії
Останні матеріали
Більше матеріалів