Андрій Хливнюк про славу, гроші, президента Зеленського та новий альбом “Бумбоксу”

Четвер, 5 вересня 2019, 14:00

Лідер гурту "Бумбокс" Андрій Хливнюк, як справжній рокер, прийшов на інтерв’ю у кепці та чорних окулярах.

Він досить складний співрозмовник. Стриманий, уважно ставиться до слів і не дуже воліє розкриватися журналістам. 

Складається враження, що запис інтерв’ю для нього є лише вимушеністю професії, а не бажанням публічної особи.

Водночас Хливнюк добре і структуровано формулює думки. Запитання можуть йому не подобатися, але він все одно дає на них вичерпну відповідь. 

В інтерв’ю "Українській правді" лідер "Бумбоксу" докладно розповів про майбутній альбом гурту, пригадав, як заробив перші великі гроші, пояснив, як пише пісні та поділився думками про Володимира Зеленського і Святослава Вакарчука. 

"Концерти – гострі адреналінові ін’єкції, без яких жити потім не можеш"

— Андрію, вас не напрягає популярність? 

— А що в ній напряжного, вибачте? 

— Те, що тебе всі знають, і не можеш дозволити собі розслабитись. 

— Є люди, які виховані не дуже добре. Вони вважають тебе одразу своїм другом, дружаньою. А так, ні, не напрягає. Всі, кому відома тактовність, все гуд. 

— Буває, що плескають по плечах і кажуть "Андрюша, дружаня"? 

— Приблизно десь десять разів на добу. А так нормально. 

— У вас незабаром вийде альбом під назвою "Таємний код: Рубікон". Що це за межа, яку ви переходите? Чому так називаєте платівку? 

— Вочевидь тому, що це мій особистий рубікон, і там заховано таємний код, важливий для тих людей, які цей альбом написали й записали. Ми ж розуміємо, що таке рубікон? Це коли фактично довелося порушити закон, воювати з самим собою. Там вже або пан, або пропав. В принципі, зроби або помри — можна назвати платівку. Але мені захотілося назвати "Таємний код: Рубікон". Для мене це був рубікон багато в чому. В особистому житті, в творчості, в нових горизонтах — студійних, концертних. Збільшився склад, стрімко зростав організм під назвою "Бумбокс".

 

– Яким буде новий альбом? 

– Коли ви послухаєте його – все стане ясно. Він вийде ліричним. Будуть і соціальні пісні, але здебільшого буде класична, можливо, ще більш глибока бумбоксівська лірична платівка, лонгплей.

— Я дивився ваші відеоблоги з Франції зі студії La Fabric, де ви записували альбом. Свого часу там записувалися Rammstein, Foals. Чому ця студія?

— Там багато хто ще записувався. Загалом десь 150 найбільш значущих живих альбомів було записано там. Як це пояснити? Це просто одна з 20-30 найкрутіших світових резиденшл-студій. І це крутий досвід. 

— Скільки коштує таке задоволення - цілим бендом поїхати записуватися у Францію? 

— Не суть в грошах. Насправді, ціни не дуже відрізняються від українських. Є ціноутворення, додайте до цього ще туризм. Замість того, щоби поїхати кудись раз на два роки на море чи на лижі, музиканти іноді їздять на такі студії і отримують, повірте, не менше кайфу, ніж від валятись на матрасі десь в Туреччині. 

— По бюджету "Бумбоксу" це вдарило, якщо ми не хочемо говорити конкретні суми?

— О’кей, доведеться дістати медалі. Ми одні з найбільших живих команд цієї країни, ми можемо собі дозволити запис на будь-якій студії світу, де я захочу. Тому вдарило це по бюджету чи не вдарило, це питання не до мене, а мабуть, до бухгалтера.

 

— У вересні у вас починається всеукраїнський тур. Практичне запитання: що відбувається за кулісами, перед тим, як вийти на сцену? 

– Перед виходом на сцену люди розігрівають м’язи. Барабанщик розминається на спеціальній гумовій штучці, музиканти налаштовують інструменти, протирають струни, я займаюсь гімнастикою, щоб не підвернути ногу, не потягнути суглоб. З другої чи з половини першої пісні ти входиш у раж. Якщо в тебе м’язи не розігріті, ти можеш травмуватися сам або травмувати когось. Тому перевіряю, чи не слизьке взуття, сцена, дабл-чек відбувається, чи є поблизу вода.

Далі перед концертом пишуть список пісень, які будуть сьогодні грати. Узгоджують їх по темпам. Маленький вам секрет відкрию, що не всі пісні не в будь-якому порядку можуть бути кльовим, перш за все для музикантів, концертом. Тому що дві-три одиниці в темпі і різниці на великій сцені можуть дати вам відчуття, що ви граєте то тріп-хоп, то якусь балканську музику. Такі нюанси. Що ще роблять перед виступом? Розповідають анекдоти, щоб відволіктися від хвилювання. Або діляться тим, кому наскільки зараз стрьомно виходити перед тисячами людей.

— Дотепер буває стрьомно?

— Так, безумовно. Це дуже гострі адреналінові ін’єкції, без яких жити потім не можеш. 

— Випиваєте перед виступом?

— Якщо я не розспівався або щойно прокинувся, я можу собі дозволити 20 грам "Єгермейстеру", не на правах реклами. Але не можна випивати алкоголь перед концертом, тому що йде сильне навантаження на організм. А коли в ньому є алкоголь, ваш організм потім вам не віддячить за це. А друге, ви просто будете лажати через 20 хвилин від вина або горілки, або віскі. Ви не зможете стройно грати. І не тому що ви п’яний, а просто ваші голосові зв’язки не будуть відповідати правильно вашим вимогам. 

 

"Існує тільки влада, слави ніякої немає"

 У 2004-2006 році з’явилися альбоми "Меломанія", потім "Family бізнес", які принесли "Бумбоксу" популярність. Ви пам’ятаєте момент, коли люди почали впізнавати вас на вулицях?

— Ми говоримо про такі штуки, ніби це епоха минула. Команді 15 років. Звісно я пам’ятаю, це було вчора, чувак. Це було п’ять платівок тому. По великому рахунку, для колективу 5-6 платівок — це ніщо. Як увага до мене прийшла? Якщо ти живеш і кайфуєш, займаєшся своїм ділом, то ти не звертаєш увагу на коливання медійності проекту. Плюс для цього є спеціальні люди, фахівці, які думають про це. Моє завдання — продюсувати музику, писати, записувати її і концертувати. Те, що я завжди і хотів робити, і я це роблю. 

— Я не повірю, що ви не помічали перепад, коли ви просто ходили собі по вулиці, ніхто вас не чіпав, ви собі могли дозволити все, що захочеш – і тут до тебе починають… 

— Думаєте, я собі не можу дозволити робити все, що захочу? Я тільки більше можу тепер дозволити собі, ніж раніше. Хоч колесом ходи, хоч голий вийди на Тараса Шевченка. Яка різниця?

— Вас не перло від слави?

— Вас турбує слава, розумію... Немає ніякої слави, її просто не існує.

 

— Ви зараз це говорите, але чи раніше так вважали?

— Якби я був про славу, то я би переїхав кудись в Прагу і далі б гастролював там, де я гастролював раніше, насолоджувався би славою, успіхом, грошима. Це не про славу. Це про улюблену справу і іноді трошки про почуття гідності. Мене це торкнуло, вибачте за таке жаргонне слівце, десь років, може, коли мені було 16-17… Бажано ці переживання пройти в підлітковому віці, тому що якщо ви в дорослому віці поведетесь на так звану славу, хоча її немає, існує тільки влада, слави ніякої немає. 

Якщо влада опанує вас, ви отримаєте від неї "вау", то це може стати проблемою, коли ваше альтер-его вступить у війну з вами. Зрозуміти ціну успіху і слави можна дуже просто — отримати її, а потім втратити в той чи інший спосіб. Можна озирнутися, подивитися, які люди лишилися поряд. Зрозуміти, що ті, хто лишились, гострота емоцій від цих здобуттів і навпаки поразок — це все і має значення. А не самі успіхи, слави і так далі. 

Якось за останні 15 років нам щастило: ми були спочатку дуже популярними, потім якимись легендарними. Єдине, з чим ми боролися, це, по-перше, з собою, а по-друге, щоб сьогодні грати трохи інакшу музику, яку від нас очікують. 

Став популярним хіп-хоп у виконанні декількох десятків артистів в 2000-х, а потім всі захотіли грати нео-рок, або роко-поп, блюз-рок або регі. Це було цікаво — чи буде у тебе слухач, чи ти не опинишся аутсайдером. А потім стало зрозуміло "чувак, ти і був ним колись, чи це заважало тобі грати?" Ні. "Тобі було не по кайфу?" Ні. "А, ну тоді це не має значення". І собі грали, записували, що вміли, як хотіли і робимо це і сподіваюся будемо робити багато років. 

– Ще хотів про гроші запитати...

— Вам тільки бабки цікаві? Ок. Що ви хочете про гроші дізнатися? Скільки в мене бабоса?

— Коли ви заробили справді багато грошей?

— Я пам’ятаю чітко, коли заробив справді багато грошей. Це було десь в 1999-му році. Я отримав першу свою роботу, мені треба було розробити одну торгівельну марку разом зі своїм партнером, дизайнером, зробити пивну етикетку. Пиво називалося "Богдан". Це ще все було в Черкасах. Вони нам дали за цей проект зарплатні стільки, що ми змогли повністю завантажити "Запорожець" кавунами і поїхати на базу відпочинку, там три дні висіти, замовляючи все, що завгодно. Враховуючи, що там були тільки цигарки, шашлики і червоне міцне вино, як раз на це вистачило. От це було реально багато грошей. Все, що було після, це вже не було чимось таким "тадам".

 

— У попередніх інтерв’ю ви дуже пишалися тим, що від "Бумбокса" ніхто не йшов. Однак, цього року від вас пішов один із засновників банди, гітарист Андрій Муха. Що сталося?

— Не тільки він. Також Денис Левченко, басист. І Ігор Мельник, це був звукорежисер команди, беззмінний. Чому так сталося? Довелося пройти Рубікон... З окремо різних причин по кожному з цих людей, яких я поважаю і люблю, і дякую їм за ці роки. Це були фантастичні роки, і це геніальні музиканти, близькі мені, вчора ще дуже близькі мені люди. Прийшов час просто нам всім змінитися і подорослішати, спробувати себе в якихось нових ролях. Ніяких проблем, все нормально. 

— Це питання кар’єрного росту чи виникли конфлікти?

— У нас виникли конфлікти, придушивши які, ми би далі вдавали, що все нормально. А я не люблю вдавати. Тоді у нас мало часу лишається на життя і на кайф.

— У чому ці конфлікти полягали?

— Вони завжди однакові. У будь-яких колективах, в тому числі музичних, ви завжди проходите однакові етапи, коли люди просто дорослішають і вони вже не винаймають разом квартиру, у них у кожного є своє життя, свої смаки. 

Будемо чесними, вкупі працюють дуже амбітні і, я би навіть сказав в хорошому сенсі, егоїстичні люди.  І в кожного своє бачення розвитку цього колективу. А що там ще наплюсовується на це все? Побутові штуки, як завжди. Люди просто не сходяться характерами в якийсь момент. Але це не значить, що вони повинні стати ворогами. Не значить, що вони мусять носити в кишені дулю все своє життя і не пробувати себе ще в чомусь. Або не грати з кимось ще. 

Я, мабуть, не хочу виносити з хати сміття, щоб це не носило негативного характеру, типу, що а він сказав, що цей поганий, а цей не дуже, він себе хоче вигородити, лишитись білочкою, а всі інші какашки, вибачте. Це не так. Зазвичай в таких конфліктах винні всі сторони, але треба знайти в собі сили і сказати, що так, як було, вже не буде, треба йти далі. 

 

"Ви хотіли сказати, що комусь не подобається, як лунає Тіна Кароль?!"


— Хочу, щоб ви мені пояснили стару пісню і нову пісню. 

— Я не буду вам пояснювати пісень. 

— Ні, я хочу почути як ви їх творили, почути їхню передісторію. 

— Якої, наприклад?

— "Безодня". Як ви її написали і про що вона?

— "Безодня" — це пісня про те, що люди, навіть якщо вони разом і люблять одне одного, можуть заблукати. Можуть злякатися і втратити спільну мову. Сила не в тому, щоб цей страх переміг, а в тому, щоб знайти в собі якісь надможливості, все одно вийти на діалог, все одно згадати, що ви близькі і що ви одне одному обіцяли турботу, кохання і так далі. 

Це пісня про те, що люди так іноді поринають в світ своєї уяви і закриваються, що можуть втратити найближчих і найдорожчих. От про що ця пісня.

— "Безодню" ви заспівали разом з Тіною Кароль. Чому ви на ній зупинилися?

— Вона мені подобається як співачка, як подружка тепер уже. Одна справа — ви написали пісню. Інша справа, коли ви продюсуєте цю пісню. Тобто ви думаєте про те, якою вона буде в сенсі звуку, яка буде звукова палітра, які будуть інструменти, який буде діапазон звуків високих, низьких, як це буде. 

На виборі я просто зрозумів, що я так високо не дістану, як мені хочеться, в ту октаву. А хто ж це зробить і з ким мені хотілося б познайомитись, і хто це зробить легко, круто, хто цій пісні дасть інше життя, нове дихання. І спала на думку Тіна Кароль. Я їй зателефонував, все дуже просто. Як раз у її день народження. Подзвонив, кажу: "Привіт, з днем народження, давай зустрінемось, десь пообідаємо і поговоримо, просто познайомимось і, можливо, про роботу трошки поговоримо". Вона погодилася.

— Вам подобається, як в пісні звучить Тіна Кароль?

— Так, я це зробив. Це я захотів, щоб так вона лунала. 

— Не хочу нічого критикувати...

— Ви маєте право на критику, тому що це публічність. І ви це зрозумієте з часом в своїй професії. Люди, які вас критикують, мають на це право, тому що ви виходите за рамки приватного життя в медіапростір. Просто якщо це вас ранить, не виходьте туди. А якщо ви з цим погоджуєтесь, то спробуйте з цієї критики щось почути. Там є 10-15% раціо, яке можна в принципі використати. 

Ви зараз хотіли сказати, що комусь не подобається, як лунає Тіна Кароль?

— Чесно кажучи, так. 

— Зустрінемось біля каси в Палаці спорту. Яку ще пісню хочете?

— "Та что"?

— То мене покинула дівчина, мені було 17 років, я дуже страждав. 

"Я не телефоную Зеленському зі словами "Вова, як справи"?"

— Як ви ставитесь до тенденції, що багато людей із шоу-бізнесу або людей, які до цього не цікавилися політикою, масово переходять у політику?

— Давайте побачимо, що буде. Ми ж у першому ряду. Ми купили квитки на це шоу. Давайте подивимося, як це буде розвиватися. Так працює в нормальних країнах, а ми демократія. За це гинули люди, багато, понад 10 тисяч людей. І продовжують гинути. Саме за це. За те, щоб ми з тобою могли піти, проголосувати за кого ми хочемо, змінилася влада і почала щось робити. 

Не сподобається, проголосуємо за когось іншого, правда? Це дуже просто. Так працює нормальна демократія. Ну, те, що тут перегиби є, всі ці запитання, а в кого їх немає? Вони в кожній країні є. А те, що вони такі гострі і іноді сарказм, іноді сатира, до цього виникає, це просто дуже молода демократія. Нам 28 років. Це дуже мало. Те, що йдуть люди, які, як нам здається, не мають досвіду, ну, вони отримають цей досвід. Якою ціною для нас з вами — побачимо. 

 

— Ви взагалі знайомі із Зеленським?

— Так. 

— Які у вас відносини?

— Нормальні відносини.  Я не назву нас близькими друзями, ми не дружили. Я не маю особистого телефону президента України, не телефоную йому з "Вова, як справи"? Так не буває. Були знайомі, ми співпрацювали. У нас були гострі якісь моменти, були м’які, класні, але тепер це не мій знайомий. І не ваш знайомий. Тепер це особа, яка представляє 40 мільйонів людей, країну під назвою Україна. На цю каденцію це тепер Україна, її представник в різних міжнародних організаціях і так далі. Не плутайте такі речі, це дуже важливо. 

Тому що світ такий дивний, що завтра на цьому місці можете опинитися ви, наприклад. Або ваш знайомий, і ви будете спускатися вниз в готелі, щоб розрахуватися за номер і поїхати далі, а по телевізору будуть показувати, як ваш знайомий тримає булаву. Так буває, це нормально, нічого страшного. Але знайти в собі сили не бути хейтером, треба.

Я не голосував за цю партію і цього президента, я буду відвертим. Але це не значить, що тепер я маю ставити їм палки в колеса. Незалежно від того, за кого ми голосуємо, ми всі одна спільнота під назвою країна Україна. Незважаючи як ми сперечаємося, ми всі в одній політичній хаті і ми всі хочемо, я сподіваюся, щоб тут було чисто, було що поїсти, діти ходили до школи і так далі. Це дуже важливо. Ми можемо в цій боротьбі втратити себе. 

— Під час президентської кампанії Святослав Вакарчук запустив флешмоб "Голосуй не по приколу". І ви це підтримали.  Я тоді подумав, що ви можете долучитися до політичної партії Вакарчука.

— Та все можливо. Будь-який громадянин міг долучитися. 

— Вас запрошували у партію "Голос"?

— Мене не треба запрошувати. Я доросла людина. Якщо мені щось хочеться, я йду і беру це. Це називається відповідальність. Запросити в якості кого? Додати медійності? Потягнути якимось умовним авторитетом більше виборців? Я ніколи не торгував цим. Я не знаю, це такі "ізі мані", вони швидко приходять і швидко йдуть. Краще це вичитати на прикладах інших людей. Вам слід в якийсь момент чітко зрозуміти собі ціну. Я маю на увазі себе. Ага, скільки ти коштуєш? Чітке питання, от скільки ви коштуєте?

— Я безцінний. 

— Це тільки до того моменту, поки не прийдуть люди з грошима. От скільки вона коштує? Це завжди виклик, це завжди прикольно і весело, якщо до цього з посмішкою віднестися. 

Йти в політику мало би для мене сенс, як я сподіваюся, і відбулося у всіх цих людей, які йдуть в це скликання і підуть в наступні, тільки з однією чіткою метою — хочеться щось змінити на краще. Доопрацювати якісь закони, які неідеальні, якісь нові написати, використати вдалий досвід інших країн, навести порядок, зробити щось краще. Таку місію я приймаю і сприймаю, як громадянин, і залюбки буду допомагати. Ось чому я хейтерів не люблю. 

 

Святослав Вакарчук, з яким ви записали пісню "Це зі мною", радився з вами перед президентськими виборами і на парламентських виборах?

— Я не пам’ятаю, щоб він просив моїх порад. Ми спілкуємося, іноді бачимося у наших друзів, от на весіллі бачилися нещодавно. Але чи ми радимося? Ні. От, наприклад, зустрінеш свого товариша, знайомого, якого давно не бачив. Що ви будете обговорювати? Ви починаєте обговорювати життя, політику, як що відбувається сьогодні, як так, як у тебе, а в тебе як? Це можна вважати порадою на президентські чи парламентські вибори? Ні. 

В таких випадках і на таких рівнях є спеціально навчені люди, які дають поради. Вони називаються політичні радники. Або просто колеги поети-пісняри, один тепер стає політиком, а інший ні, просто громадський діяч. Ось і все. 

— Як ви ставитесь до того, що Вакарчук пішов у політику?

— Я бажаю успіху. І президенту України, і депутатам цього скликання, і іншим всім людям я дуже бажаю успіху в тих справах. Тому що те, що вони будуть робити, матиме значення на мене, на моїх дітей, на моє життя, в якій країні я буду жити, скільки я буду платити за хліб, за бензин, за багато що. Чи зможу я з гордо піднятою головою йти за кордоном і так далі. Врешті-решт від них залежить, чи буде існувати моя країна в тих кордонах, які визнав весь світ, чи ні. Ось чого би я побажав і сказав. 

 

— На кінець назвіть три найкращі українські гурти всіх часів. 

— О, цікаво. Це безумовно "Брати Гадюкіни". Три найкращі… Важко. Просто вони можуть бути найкращими за різними принципами. Ми говоримо не найуспішніші, а просто кращі. 

— Для вас кращі. 

— Цікаво. Я не можу назвати всього три, мені важко. Палітра музичних гуртів набагато більш цікава, ніж топ-3. 

— Не можете обрати?

— Ні. Я можу наобум сказати те, що мені в голову прийшло. Якщо декадами брати, то це "Гадюкіни", "Терція" і "Плач Єремії", наприклад. Або якщо трохи пізніше взяти, то це будуть "Димна суміш",  "Даха Браха". Не знаю, багато крутих, вони дуже різні, різні вектори, і їх не можна поставити, це не спорт. "Океан Ельзи", наприклад, більше всіх збирають, найпопулярніша команда. Вони кращі? Ну, так. Вони кращі, найкращий гурт? А Кузя писав геніальні тексти. Вони найкращі? Да, вони найкращі. 

Як це порівняти? Хтось знаходить сенси в того, хтось в того. Часто-густо одна й та сама людина може любити різні гурти, я не можу назвати три найкращі гурти. Завтра будуть три найкращі гурти. Вже десь там репетиція йде, вони ще не записали свою першу платівку, а завтра вони з’являться. 

Роман Кравець, фото Дмитра Ларіна

"Українська правда" дякує Кримському дому за надання приміщення для зйомки цього інтерв’ю

Приєднуйтесь до дискусії
Останні матеріали
Більше матеріалів