"Відбита принцеса" Jerry Heil згадала комплекси через малі груди і зареклася від тату

Личко без косметики, темна кофтина і шапка. Тихенька і стримана Яна Шемаєва завмирає, поки до неї кріплять мікрофон. Очікування: от зараз увімкнеться камера, і з цього ніжного дівчатка вискочить альтер-его, епатажна та балакуча Jerry Heil, у свої 23 - сенсація YouTube та зірка Instagram. Насправді: немає ніякого альтер-его.

І Jerry, і "відбита принцеса", і зворушлива мамина-татова доця, і "Яна, а не Лєна" - це одна людина. Вона турбується про пластик в океані та добробут свого гіпотетичного майбутнього кота. А те, що "нічого не видумує" і не добирає красивих слів у своїх піснях, вважає одним із пояснень свого швидкого злету у вітчизняному шоубізі.

– Давай почнемо з твого альбому, який тільки-но вийшов. Він називається "Я_Яна". Чому така назва?

– Причина дуже проста. Це одна з ключових фраз пісні "#ОХРАНА_ОТМЄНА", яка вистрелила. Ми хотіли спочатку альбом назвати "#ОХРАНА_ОТМЄНА", але потім зрозуміли, альбом став успішним ще до релізу - тож треба рухатися далі. Тому "#Я_ЯНА" – це певна така заявочка на продовження історії.

Плюс певний час, коли я взяла псевдонім Jerry Heil, мені здавалося, що таким чином, можливо, его почало проявлятися:  "а як же моє ім'я власне?". Мені здавалося, якщо ти його не проявляєш, то ніби не до кінця відчуваєш, що це твій продукт. Можливо, в підсвідомості існує і така причина.

– Ти не думала взагалі відмовитися від псевдоніму? Він же до тебе прийшов випадково.

– Міняти  було пізно - вже є люди, які знають мене за цим псевдонімом.  Побачимо, що буде далі, але поки що комфортно. Мене знають, слава Богу, як Jerry Heil, і знають як Яну, завдяки пісні. Тому поки що влаштовує все.

– Ти називаєш себе інтровертом…

– Не буває чистих інтровертів. Я, мабуть, 50/50.

– У тебе не виникало бажання закрити всі соцмережі і вести закритий блог лише для своїх?

– Я не настільки інтроверт. Я просто людина, яка любить спілкуватися, любить щось виставляти, але мені просто потім треба час на відновлення. Ніколи не було думок, щоб усе від усіх закрити. Мережі й створені для того, щоб спілкуватися, шерити, щоб показати, що ти зробив.  

– Ти писала, що ти в школі була жертвою булінгу. Як ти гадаєш, той досвід якось вплинув на формування тебе теперішньої? Він тебе загартував? І як би склалося твоє життя, якби ти не мала такого досвіду?

– Кажуть, якщо ти зрозумієш мотивацію людини, ти знайдеш до неї підхід. Мені здається, у людини мало щось статися. Можливо, її так виховали. Можливо, її ображають реально, і вона не знаходить іншого способу спілкування, окрім агресії. Скоріш за все, це мене навчило розуміти людей, їхні недосконалості.

Я не знаю, якщо будуть свої діти, як вберегти від цього. Мабуть, абсолютно ніяк. Це якось загартовує… Мабуть, мені пощастило, що це не вплинуло на моє відчуття себе. Тому що я була дуже замкнена, і те, що про мене скажуть або подумають, раніше дуже сильно впливало на те, як я себе почуваю.

– А зараз тебе легко образити?

– Зараз, завдяки тому, скільки коментарів я на день читаю, я вже маю певний імунітет. Хоча, в основному, всі позитивні, але образити, мабуть, важко сприймаю. Я ще така людина, яка недовго ображається, навіть якщо мене чимось зачепиш, я забуваю дуже швидко. "Я человек незлопамятный, сделала зло и забыла"(посміхається).

– Коли ти востаннє злилася й через що?

– У мене немає, мені здається, як такої злості. Прямо важко зараз згадати. Це таке почуття руйнівне, яке я б не хотіла, щоб воно взагалі в мені було.

– Ти в своїх постах пишеш про те, що не треба гнатися за ідеалами, а треба любити себе такими, як ми є. Коли до тебе прийшло це самосприйняття, гармонія з собою? В якому віці?

– Я не знаю точно, в якому віці, якого числа і якого року. Але це сталося відносно недавно. Мені взагалі здається, що всі комплекси, які ми в собі розвинули в дитинстві, ми потім усе життя відпрацьовуємо. Причому хтось пропрацьовує, а хтось реально відпрацьовує до кінця життя.

Я не думаю, що це тільки в мене так відбувається, але у багатьох якісь такі заскоки, закладені батьками. Я часто чула від мами: "Одягни пуш-ап". Це породило комплекси. Дійшло до того, що я боялася вийти в люди, адже є друзі, які знають, який у тебе розмір грудей, а ти одягла ліфчик на розмір більший. Сьогодні ж я в самоорганізованому клубі "фрі зе ніплс’".

– Ти займаєшся спортом, ти зараз легша на 4 кг, ніж була до того. Ти відносиш себе до ЗОЖників?

– Мабуть, так. Просто це таке поняття, яке затягали, як ту хвойду. Так, я за здоровий спосіб життя.

Я вважаю своєю шкідливою звичкою каву. Тому що вона супер-некорисна насправді, але я її п'ю. Взагалі важко мати шкідливі звички на сироїдінні.

– Як ти ставишся до бодіпозитиву і плюс-сайзу? Адже у твоїх текстах є багато приколів на цю тему.

– Я думаю, що кожен вільний бути таким, як він хоче, поки йому комфортно і поки комфортно людям поруч. Я була в дитинстві немаленькою і завжди хотіла бути худою. І коли я це переросла, я зрозуміла, що ти можеш бути будь-яким. Але я можу говорити тільки за себе, я не можу говорити за інших.

Я думаю, що кожен має просто прислухатися більше до себе. Якщо він розуміє, що йому в такій формі комфортно – все, більше нічого не треба.

– Ти – рольова модель для школярів, для підлітків, згодна? Як тобі ця відповідальність?

– Cкладно. Не те, що складно, я не перестала бути собою, але це усвідомлення, як ноша на голові, яку я тепер періодично відчуваю.

– Твоя мама веде Instagram і записує кавери. Це ти її надихнула чи підбила?

– Підбила, скоріше. Тому що це вона мене завжди надихала. Спочатку з бабусиного, а потім з маминого посилу я пішла в музичну школу. І мама завжди хотіла через мене реалізувати свою мрію, тому що в дитинстві вона співала на всіх святах у школі, але це було в селі, і в неї не було можливості отримати спеціальну освіту. Мама розказувала, до них колись приїхав вчитель з гри на акордеоні. Вона дуже хотіла піти, але її бабуся не пустила, тому що сказала, що це не жіноча справа – грати на акордеоні. І це її реальна травма. Тому все, що я змогла по-мінімуму зробити – це створити для мами акаунт і сказати: "Все, от сюди ти заливаєш відоси і співаєш". І вона так тішиться!

– А ти не думала про дует з мамою?

– Так, колись це обов’язково буде.

– Ти більше мамина чи татова доця?

– Раніше з батьком не було таких хороших відносин, як зараз. Тепер  він почав дуже сильно проявляти батьківську любов. Раніше я б він нього ніколи не почула, що він мене любить, ми мало обіймалися. В дитинстві був на вагу золота час, коли ми їхали кудись на автобусі поруч, бо можна було лягти йому на плече.  А зараз тато просто розцвів. Може, запишався тим, що відбувається, і почав нарешті виражати свої почуття. Або, може, зрозумів, що всі ми не вічні. Ми почали більше говорити. Я цілком задоволена тим, які зміни зараз відбуваються у відносинах. Мама, помічаю, ревнує. Але я не можу сказати, що я татова чи мамина. Абсолютно рівна  любов.

– Що ти купила на свій перший істотний гонорар?

– Я купила багато шмоток. Я давно хотіла не те що змінити свій стиль, а нарешті дати йому волю. Тому що не було до того фінансової можливості. Я просто дивлюся зараз на чеки і думаю: "Молодець, Яна, ти могла за ці гроші зробити маленький вклад в майбутню квартиру чи ще щось". Але я розумію, що це настільки важливо… Те, що ти одягаєш, настільки впливає на твоє самовідчуття, що я не шкодую ні краплини. Думаю, це, навпаки, буде мотивувати.

– Як би ти визначила свій стиль у кількох словах?

– Я люблю "вирви око" кольори, цукеркові. Люблю фріковість легку. Я можу вийти в місто у волохатих буцах великих. Одним словом неможливо описати. В цьому всьому почуваю себе трохи відбитою принцесою.

– У тебе багато одягу?

– Я нещодавно дивилася інтерв'ю Кіркорова з Собчак. Там десять моїх квартир влізе в той гардероб. Тому важко сказати, що багато, поняття відносне.  Проблема в тому, що я ще хвилююся за еко-тему, і я думаю, як із цим усім бути. Тому що це ж і поліестер та інші матеріали з пластику, який потім під час прання після зливання води потрапляє в світовий океан.

– У тебе є татуювання?

– У мене немає, ні. Я дуже часто люблю змінюватися, і я ніколи не знаю, що мені стукне завтра в голову. В цілому, я думаю, що тіло й так досконале. Мені подобається дивитись на татухи на комусь, але на собі я б не змогла точно.

– Боїшся болю?

– Ні, не боюся. Відколи я почала ходити на антицелюлітний масаж, я перестала боятися будь-чого..

 – У тебе є свої б’юті-ритуали…?

– Прямо б’юті-ритуалів у мене немає. Завтра вперше в житті піду на SPA, тому що в мене в житті зараз багато стресу, і я почала набрякати. Але я періодично ходжу на антицелюлітний. Власне, все. Я ще люблю масажі. Все інше мені закриває йога і масочки вдома.

– Ти плануєш купляти собі житло?

– Не скажу, що Київ – супер-моє місто. Я кар'єристка, мені на місці не сидиться. Тому я не знаю, чи є сенс.. Але якщо щось купувати, мені би більше хотілося будинок, якщо чесно. Щоб було таке місце…

У  батька є ділянка, де жили його бабуся й дідусь. Там старий дуб. Якщо розчистити територію і збудувати там будинок… Я коли туди приїжджаю, у мене щось… видно, душа відчуває, мені там настільки добре, я просто стою і плачу. Якась настільки тепла атмосфера, ніби я відчуваю цю енергію предків. Тому з приводу квартири не знаю, а от будинок свій дуже хочеться.

– А авто? Ти ж не зможеш довго продовжувати їздити на маршрутці.

– Якщо авто, це обов'язково колись буде з водієм. Я точно не буду водити, бо і так вистачає на дорозі різних людей, на яких говорять нехорошими словами. Я не хочу бути однією з них. А я буду точно, я дуже неуважна.  Просто не хочу засмучувати водіїв на дорогах.

– У тебе немає зараз хатніх тварин?

– Немає. Я мрію про кота або про лабрадора, це страшне. Але, по-перше, у мене невелика квартира, 30 метрів всього. Люди, які живуть у квартирах, можуть розказувати що хочеш, але котам потрібна свобода. Вони дикі, вони люблять по деревах полазити. Їм треба бігати, гасати по вулиці, а не сидіти в чотирьох стінах. Собаки - тим більше.

– Ти нещодавно в інтерв'ю говорила, що ти зараз самотня, в тебе немає коханої людини. Якими рисами вона має володіти?

–  Єдине, що можу сказати, що чувак має бути теж кар'єристом. Тому що якщо сходяться дві людини, одна з яких сім'янин, а інша кар'єрист – це біда. І у чувака має бути класне почуття гумору. 

– А сироїдом він не мусить бути?

– Ну, це його справа. Просто я йому не готуватиму, от і все.

– У чому твій секрет успіху?

– У мене є дві фрази, які я постійно собі нагадую по життю, навіть три. По-перше, я собі завжди говорю, що правда – це не соромно. Якщо хтось щось про тебе дізнався, якщо це правда, це не соромно, бо так і є. Наступне – те, що всі ролі вже зайняті, і єдина роль, яку ти можеш виконувати – це ти, достатньо просто бути собою.

І третє – це те, що допомагає мені завжди рости. Я колись звернула увагу на те, що в певній ситуації, коли я не знала, як діяти, я думала, а як би поводив себе  хтось, хто для мене є авторитетом. І в той момент я подумала: "А чому я не думаю, як би себе повела ідеальна я?". У мене відтоді є в інстаграм хештег #ідеальнаяна  Це  реально діє – ти не створюєш кумирів із когось, а реально показуєш, на що спроможна ти сама або сам.

Я думаю, що люди це в мені відчувають: якийсь такий справжній стержень, що я не прикидаюсь, не видумую нічого, я одягаю те, що я хочу, я кажу в піснях те, що на думці, не добираю супер-красивих слів, а пишу про життя, яке  близьке кожному.

– Ти забобонна людина? У тебе є якісь ритуали перед виходом на сцену?

– Я не релігійна, але віруюча. Я хрещуся перед їжею. Але прямо перед виходом на сцену нічого не гепаю, не стукаю, не натираю, просто виходжу і віддаюся повністю.

– Коли тобі краще пишеться – в яку пору доби, де саме?

– Мені здається, це не від мене залежить, а від когось десь там. Буває, серед ночі встанеш, щось пишеться, буває, зранку прокидаєшся, і в голові звучить, буває, прямо уві сні, як Менделєєву, ідея приходить. Це не я вирішую.

– Є в тебе якісь великі страхи? Чи ти безстрашна?

– Взагалі я намагаюся не думати про це, тому що нащо витрачати на це енергію, думати про якісь страхи? Реально те, чого я боюся – це павуки.

– Що би ти хотіла в собі змінити?

– Я би хотіла бути більш організованою. Зранку 1150 будильників я собі наводжу, коли мені треба на якусь зустріч, в календарі ставлю на годину раніше, щоб приїхати. І все одно виходить інакше. Я намагаюся зрозуміти, як у організованих людей виходить такими бути. Все, що я можу сказати – я чесно стараюсь.

– Ти любиш подорожувати?

– Я дуже люблю їздити на машині. Не як водій, я не вмію водити взагалі, в мене немає прав. Але як пасажир, я обожнюю. Це мій улюблений вид транспорту, не літаки, не поїзди, от машина – ідеально.

Я не скажу, що я в своєму житті дуже багато подорожувала. Я побачила Польщу, Болгарію, Німеччину, Францію. По-моєму, це все. Це досить багато, тому що от моя мама за кордоном взагалі ніколи не була. Я все мрію її вивезти.

Але це так класно – відкривати свою країну і розуміти, що ти так мало знаєш насправді і так мало уявляєш про неї. Що бувають міста, як, наприклад, Житомир… Мені там так сподобалося. Це настільки тепла атмосфера! Там бувають такі вулички вузенькі, що здається, що ти в закоулках якогось Лос-Анджелесу йдеш. Я ніколи не була в Лос-Анджелесі і тому, можливо, мені так здається. Але атмосфера така чілова, класна.

– Яке твоє улюблене місто?

– Важко сказати, важко щось виділити. Мені подобається Львів. По-перше, тому що там люди якісь просто вогняні. Я ж ще суджу як артист. Коли ти виступаєш, вони тебе максимально підтримують, всі слова знають невипущених пісень! Але думаю,  здається, улюблене місто в світі я ще просто не знайшла для себе.

– 4 жовтня відбувся твій концерт у Києві. Які враження?

–По-перше, я сильно хвилювалась взагалі, тому що це перший сольний концерт великий, до якого ми прямо готувалися. Це  16  треків, це різні костюми, це таке шоу цікаве, це було солодко. Я всім казала, беріть з собою серветочки, про всяк випадок.

І в цілому було багато інтерактиву, були пісні і старі, і нові, і ті, яких люди ще взагалі не чули. Тому було дуууже кльово. І "ОХРАНА_ОТМЄНА" прозвучала в такому виконанні, в якому ніхто б навіть не міг подумати собі.

– Ти колись казала, що дуже хочеш заспівати у "95 Кварталі". Не пропонували ще?

– Це була моя мрія. Ще не запропонували, але… прівєтік! (махає у камеру) Я би досі хотіла. Я з підліткового віку почала "Квартал" дивитися. І це був такий обряд чи ритуал домашній, тому що збирається вся сім'я, ми сідаємо і дивимося. Це було як на Новий рік дивитися "Сам удома".

Батько мені розказував: "От де тобі треба бути. Бачиш, усі зірки, от тобі туда". І досі це для мене такий незакритий гештальт.

– У 2017 році ти сказала, що, можливо, у 2019 ти спробуєш взяти участь у Нацвідборі на "Євробачення"…

– Я таке сказала?! ОЦЕ ТАК…  Побачимо – все, що я можу сказати.  Треба просто гарну пісню для цього написати. Там же не можна з піснями, які вже звучали. Тому, якщо напишеться, то буду.

– Якою ти бачиш себе через п’ять, десять років?

– Я помічаю, що якщо я не розказую, а роблю, воно стається, тоді люди підхоплюють, і ти рухаєшся далі. Коротше, в кожного своя схема. Але про плани на 5 років я особливо нікому не кажу.

Марія Ткаченко, фото і відео Дмитра Ларіна та з Instagram Jerry Heil