"Україна - це Голлівуд Східної Європи": Герман Нєнов про роботу на Євробаченні, співпрацю з Поляковою, похід у військкомат та чому досі не має квартири

"Все минає", - саме з таким гаслом по життю йде режисер-постановник  та креативний продюсер Герман Нєнов, якому 7-го червня виповнюється 35 років. 

Одесит, котрий з самого дитинства знав, чим хоче займатися, і щасливим квитком якого стало Євробачення-2023. Саме завдяки роботі над українською частиною програми конкурсу у Ліверпулі про Нєнова дізнався широкий загал. 

У відвертій розмові з ТаблоID Герман розказав про незгасаючу віру в себе, роботу з головними попдівами українського шоубізнесу, свій найбільший гонорар, чи ходив у військкомат та чому не поїхав з України. 

– Германе, розкажіть про своє дитинство. Коли і за яких умов ви зрозуміли, що точно пов'яжете свою професію з творчістю?

– Я хотів бути актором. А взагалі спочатку хотів співати. Чомусь я себе бачив на сцені. Десь в 10-11 років мене направило у сферу з більш театральними видовищними подіями. У мене тоді помер дідусь, тому, щоб бабуся спокійніше перенесла втрату, ми переїхали з Одеси у місто Південне. Я туди пішов в школу, записуватись у вокальний гурток. Мені сказали, як виглядає викладачка цього гуртка, і я кожну жінку, що заходила, питав: "Це ви викладачка вокалу?". Ніякої викладачки вокалу в той день не було. І тут проходить жінка, я перепитую, чи викладає вона вокал. Вона каже: "Ні, я з театрального гуртка. Ви такий яскравий, може підете до нас?". Я кажу: "Ну, давайте спробуємо". Якось так мене від вокалу відвело до театру.

Моя перша сценка була про дитину, яка хотіла відмазатись від написання контрольної роботи. Мені треба було увійти в роль, і я набив собі синець. Мама мені досі згадує цю історію. Я себе і стриг сам в дитинстві. В мене покликання створювати красу було з самого початку.

Я хотів вступати до Карпенка-Карого, переїхав у Київ. А в мене батьки розійшлися, мама мене виховувала сама (десь з 11 років). Я всім сказав, що хочу навчатися в Києві. Всі знайомі моєї мами казали, що це дорого і неможливо. В Одесі в 2000-х все можна було "парешать". В нас були знайомі в Одеській юракадемії (колишнього регіонала Сергія Ківалова - ред.), можна було вступити туди. Але я сказав "ні". Мама єдина, хто мене підтримала, вона пахала на моє майбутнє. Їй доводилося працювати без вихідних, вона була керуючою в готельно-ресторанному комплексі.

Мене дуже пресингувало оточення. Мовляв, я ніколи не стану відомим, тому що для того, щоб стати відомим режисером, треба мати зв'язки. Я всім сказав, що вступлю, і провалився. Тоді ми з мамою єдиний раз в житті не розмовляли протягом трьох місяців. Я не вступив один з усього класу. Хоча на випускному я був королем, який їде в Київ "покорять столицу". Пресинг на мене посилився. Але тут включився тато. Вони хоч і розійшлись з мамою, але підтримували дружні стосунки. І батько тоді сказав: "Ок, якщо ти так сильно в це віриш і цього хочеш, ми будемо з мамою вдвох це тягнути". Так я вступив у Київський національний університет культури і мистецтв на контракт.

– І як вам там навчалося?

– В мене був дуже важкий шлях. Спочатку я жив в гуртожитку. Потім сильно захворів, і мама мені зняла кімнату, де я жив з якимось іншим незнайомим хлопцем. Але я постійно вірив у свою мрію. Я настільки шизонутий, мене реально дивакуватим вважали в університеті. В мене були моменти, коли навіть не було, що їсти. Я дуже гарно пам'ятаю один Новий рік, я тоді знімав кімнату на Лісовому масиві. В мене було на проживання близько 100 гривень на місяць. Для новорічної вечері я собі купив найдешевші макарони і залив олією. Дивився новорічний вогник і мріяв, що колись буду на місці режисера новорічної ночі. Я був на самому соціальному дні в буквальному сенсі цього слова.

Я самокритичний. Зрозумів, що там (в Одесі - ред.) все є, і коли ти в комфорті, то вже з нього не вийдеш. Тому я поїхав навчатися і жити в Київ, в гуртожиток на 8 людей. Це гуртожиток, який скоріше нагадував в'язницю. Але, як-то кажуть, я бачив життя. Вважаю, що цей досвід загартував мене як особистість. Я можу навіть зараз, якщо потраплю в скрутну ситуацію, мівінки поїсти. І вижити. В мене один з моїх девізів: "все минає і це мине". Може бути як успіх, так і може в один момент змінитися покоління, прийти нові імена, і ти можеш стати непотрібним. А може навпаки.

Для мене щасливим квитком стало Євробачення. Ми створювіли цей проєкт під час найжорсткіших обстрілів і блекаутів. Я почав працювати 14-го жовтня 2022-го. 10-го жовтня почалися ті самі масовані атаки.

– Розкажіть про це більше. Як вам вдалося стати креативним директором?

– В мене було декілька співбесід із Суспільним і BBC. Спочатку до цього всього я поставився дуже легковажно. Ну, типу, розглядають і розглядають. Бо я ж до того раніше ніколи не робив жодних державних заходів. Я просто робив якісно свою роботу. Потім: "Прийдіть на співбесіду, ми хочемо з вами поговорити". Я прийшов. Потім мене почали перевіряти. Поспілкувалися з BBC. Коли мене призначили, до мене дійшли чутки, що були люди, незадоволені цим рішенням. Я був настільки неочікуваною кандидатурою. Були чутки, що деякі люди навіть ходили в Мінкульт і питали: "А чому?". Не знаю, наскільки це правда. Фінальне рішення, я так розумію, приймало Суспільне разом із командою BBC. Я робив тестове завдання (як я бачу Євробачення і Україну в рамках Євробачення). Короткий синопсис. В мене навіть зараз, коли я вже зробив Євробачення, немає особистих зв'язків ні з якими міністерствами. Я ніколи не дружив особисто з топ-продюсерами телеканалів, щоб отримувати проєкти. Це одеське виховання таке, що я не люблю ходити нікому "на поклони". Це мені з одного боку заважає в кар'єрі. Мене кликали за професійні якості, знаючи при цьому, що я не найпростіша в роботі людина, тому що я — перфекціоніст.

Увесь двіж почався, коли мене оголосили. Мені там закидали, що Тіна Кароль потрапила на Євробачення, бо на мене тиснув Мінкульт. А насправді я жодного разу з міністром культури не зустрічався. В мене була пряма комунікація з командою BBC. Державу було виключено з цього процесу. Бо повністю фінансуванням проєкту займалися представники BBC. В мене, до речі, не було військово-облікового документа. Я не міг би обійняти цю посаду, якби не поїхав і не зробив військово-обліковий документ. Це ще співпало з тим періодом, коли Одесу вперше обстрілювали шахедами.

Мені потім вже голова нашої делегації Оксана Скибінська розказала, чим я підкупив BBC. Я дуже швидко працюю. BBC були в шоці від кількості ідей, які я генерував в тих строках і умовах, в яких ми працювали. Кожну п'ятницю був мітинг, і я приносив по 2-3 ідеї. Не чекав музу.

Я постійно працюю над саморозвитком. В мене є правило двадцяти хвилин, коли я постійно вивчаю нове. Свій мозок завжди тримаю в тонусі. В мене є своя системна робота, яка допомагає обробляти велику кількість інформації за короткий строк. Одним з першим завдань по цьому проєкту у мене було вивчити історію конкурсу за двадцять років. Так я двадцять шоу Євробачення передивився за десять днів.

– А як так вийшло, що цього року ви ставили номер для представниці з Люксембургу?

– Це проєкт, який відкрив мені нові кордони. Вони звернулися до мене, їм сподобалась інтеграція України в шоу у Ліверпулі. Взагалі це дуже розповсюджені кейси, коли українські команди роблять постановки для якихось інших країн. Але зустрічаються більше країни пострадянського простору: Азейрбайджан, Молдова. Дійсно, це перший такий прецедент в історії, коли український режисер робить постановку для країни Західної Європи. Мені було дуже приємно. Вони ще хотіли, щоб я Нацвідбір поставив, але я не відповів у месенджері в Facebook. А мені написали саме там. Це про те, як працює Європа, - ні, ми шукаємо якісь інші варіанти. Але коли їм вже потрібен був креативний директор для самого Мальме, вони таки повернулись до ідеї співпраці зі мною, знайшли в команді Андрія Данилка мій номер телефону і написали в WhatsApp. Ліверпуль дав мені цей поштовх.

– Скільки вам заплатили за постановку номера для Tali?

– Це комерційна таємниця, але у нас був офіційний контракт, з якого я сплатив податки, тому все, що потрібно заплатити, я сплатив.

– Чи були у вас до повномасштабного вторгнення думки переїхати в Європу і працювати там?

– Ні. Я людина, залежна від домівки. Дуже прив'язуюся до місця. В мене було декілька відряджень (строком у тиждень, місяць), і я не можу довго там знаходитись. Мені тут, під тривогами, спокійніше, ніж у мирній Європі. Я дуже прив'язуюся до людей, місць. Я дуже довго не їздив в Одесу і хочу поїхати, бо для мене це важливо. Я підпитуюся від місць, з якими в мене пов'язані певні історичні періоди.

Україна - це такий Голлівуд Східної Європи. В нас дуже багато креативників, які, зараз, на жаль, вимушені виїжджати з країни. В мене є, з чим порівнювати. Якщо минулого року на Євробаченні я дав 15-17 інтерв'ю, і всіх цікавила Україна, то цього разу деякі ЗМІ просили не політизувати. Градуси змінюються, інфоприводи змінюються. Про Україну, на жаль, говорили дуже мало. В мене взагалі дуже великий респект alyona alyona і Jerry Heil за те, що вони з кожного кутка говорили про Україну.

– Ви створювали шоу, кліпи для таких відомих зірок, як Оля Полякова, Настя Каменських, Злата Огнєвіч, Ірина Білик, Наталія Могилевська тощо. В багатьох інтерв'ю ви не іронічно казали, що ваша ніша - саме поп співачки. Чому?

– Мене надихають сильні жінки. Цікаво приборкувати цей норовливий характер. Іноді, звісно, я сильно хвилююся, і у мене стаються нервові зриви. Мені подобається створювати красивий жіночий образ в кадрі, на сцені. Можливо, тому що в мене є певне таке сакральне ставлення до моєї мами. Для мене це образ великої поваги. Я відчуваю, що потрібно саме жінкам. Не знаю чому.

Наприклад, коли я зустрівся з Поляковою, вона сказала: "Я до цього шоу йшла 15 років. В мене є гроші для будь-якого супер відомого режисера, але мені подобаються твої ідеї. Давай спробуємо, але тобі буде важко зі мною, бо це перше моє шоу. Я буду складною, але тобі вірю. Щось мене в тобі підкупило. Давай спробуємо".

З Олею в мене, напевно, найміцніший зв'язок, тому що, все ж таки, вона моя перша. І вона про це знає (сміється). Я дуже вдячний, що вона мене створила як режисера і загартувала. Мене не сприймали.

– Чи зав'язувалися у вас романи з кимось із зірок на тлі співпраці?

– Нє, ніколи такого не було. Вважаю, що треба розділяти. Саме через те, що я абстрагуюся, можу побачити всі недоліки артиста і всі сильні сторони, і зрозуміти, як ці недоліки приховувати, а сильні сторони вивести вперед. Якщо ти починаєш відчувати до артиста щось більше, ніж робочий процес, ти ідеалізуєш людину. В тебе починають грати інші вібрації. Знаю, що ходили чутки про Злату (Огнєвіч – ред.), але...

– А чи вільне ваше серце зараз?

– Так.

– Чим можна зацікавити Германа Нєнова?

– Очі. Для мене це найеротичніша частина тіла. І це мозок. Вибачте. В мене не було багато серйозних стосунків, тільки двічі, але, в принципі, погуляв я нормально (сміється). Миттєві романи, вони окрім фізичної насолоди нічого по собі не лишають. Тому для мене дуже важливо вже зараз, з висоти прожитих років, все ж таки про щось поговорити. Тому що у мене було багато швидких романів. Важливо, яка поруч з тобою душа, а не тіло.

– Чи можете ви назвати свої найбільший і найменший гонорари?

– Найбільший за шоу (я не буду казати хто) - 35000 євро. А найменший - 15000 гривень. Для мене гроші - не є першочерговим в проєкті.

– Чи є у вас роботи, за які вам соромно?

– Працював колись з Наталею Могилевською на премії M1 Music Awards. Я сам напросився на проєкт. Фішкою номера була велика 3D голограма, яка мала з'явитися в просторі. Але це було вперше, коли в Україні використовувалася така технологія. Ніхто не знав, як з цим працювати. Це був 2017-й рік. Ця голограма завалилася в прямому ефірі. А ще у Наталки вимкнувся звук. Короче, прям супер провально. А через два номери була Полякова. У неї проходить все ідеально, а номер для Могилевської провалився, бо я напросився сам.

Ще я працював з Ані Лорак і деякими російськими артистами. Це було усього три проєкти за моє творче життя, але я також вважаю, що це була провальна помилка. Я робив для Кароліни номер на одну з її пісень. Я дуже багато спілкувався з Кароліною, і вона говорила зовсім інші речі, які потім взагалі не співпали з її діями. Вона казала, що є жертвою обставин і її тут замовили. А вона дуже любить Україну і хоче повертатись на український ринок. На той момент дійсно почався процес якогось повернення артистки, її пісні крутили на всіх наших радіо, в неї були концерти. Після того усього, що я чув від Кароліни, я розчарований, що зараз вона так себе поводить…

– З ким ще з російських зірок співпрацювали?

– Це десь 5% моїх проєктів. І загалом в Росії я був напевно днів 10 (три з яких було ще у 2012-му). Два роки я працював з деякими артистами проєкту "Нова Хвиля": Сергієм Лазаревим, Лолітою Мілявською, Олександром Панайотовим, Іриною Дубцовою. Мені запропонували ледь не в три рази більше артистів, але я відмовляв тим, хто відверто підтримував російську агресію, погано висловлювався про Україну чи виступав проти її територіальної цілісності. Олександр Буйнов, співачка Зара і ще багато хто. Я категорично казав: ні. В мене завжди була категорична умова, що я не приїжджаю створювати проєкт в Росію і працювати в команді там. Я міг створити проєкт в Україні разом з українською командою, а потім приїхати тільки на сам проєкт, якщо потрібно. Один раз я тільки виїжджав на "Нову хвилю" на декілька днів. Якби зараз перемотати час, то я б не співпрацював з цими людьми.

Чи була це помилка? Так, це була помилка. Але в ті роки, коли я співпрацював з артистами "Нової Хвилі", я був достатньо молодим режисером, який тільки почав свій шлях в шоубізнесі. І цю помилку я виправити не можу. Вважаю, що в порівнянні з іншими моїми колегами, кількість моїх російських робіт — це мізер. З росією працювали абсолютно всі, хто був затребуваний. Ти вважався успішним в Києві, якщо робив кар'єру в Москві. Режисер, який хоч раз працював з російскими топ-зірками, вважався престижнішим, дорожчим. Тоді так працювала логіка артистів та їх продюсерів.

Мені пропонували робити день народження Ігорю Крутому, обіцяли мені потім відкриті двері у російський шоубізнес. Але мене це не цікавило. Для мене завжди ще з Одеси (а Одеса довгий час була достатньо проросійським містом) було принципово ходити на Майдани (в часи Помаранчевої революції). Я завжди розділяв шоу і бізнес, тому досі не маю квартири (сміється).

– Нещодавно лідер гурту KALUSH Олег Псюк зізнавався, що почав вживати алкоголь у 6 років і закінчив у 22. Чи є у вас якісь залежності?

– Я солодке люблю, це капець. Для мене з'їсти тортика, якесь тістечко, це прям клас. Я можу випити віскаріка з колою, але так ні. Я в сьомому класі почав палити, в у дев'ятому вже кинув.

– Назвіть три найкращі, на вашу думку, відеороботи, зроблені в Україні.

– Можливо я краще назву режисерів. Я вважаю, що це Таню Муіньо, Алан Бадоєв. Це такі культові українські кліпмейкери. Алан просто неймовірно вплинув на розвиток індустрії в цілому. Саме його роботи стали поштовхом для багатьох, як для інших режисерів, так і для розвитку самої індустрії. Тому що, знову ж таки, багато людей думають, що співальки і танцюлькі - це таке. Але до війни це було, здається, 4% ВВП країни (саме на креативно-розважальну індустрію) . А Таню, вона сьогодні у світі прославляє країну. Мені здається, це безпрецедентний кейс, коли український режисер є одним з топ-5 режисерів у світі.

– Яку пораду ви б дали собі 18-річному.

– Трошки більше, напевно, жити життя, тому що я дуже сфокусован на роботі людина. Зараз працюю з цим. Але так у мене взагалі не було молодості. Я про перші якісь ресторани, парки, місця для прогулянок в Києві дізнався у віці 27 років. У мене була мета і я постійно до неї крокував.

Я ні про що не шкодую, тому що це була моя мета і я цим палаю досі. Але розумію, що, наприклад, моє особисте життя не склалося.

– Коли ви востаннє були вдома, в Одесі?

– Восени 2022-го року. Їздив оформлювати військові документи. Мама живе в Румунії вже другий рік. В мене тільки одна названа хрещена живе в Одесі і дуже активно там волонтерить. Я пишаюсь тіткою Мариною, вона має особисту подяку від Залужного. А так багато хто, на жаль, поїхав зараз. Слідкую за друзями, однокласниками, останніми подіями. Останні місяці там дуже важко.

– Ви стоїте на обліку чи у вас є бронь?

– В мене військовий квиток. В мене є броні на часи проєктів, які пов’язані з державою. Наразі в мене броні немає, але я законослухняний громадянин. В мене все в порядку з даними. Але не впевнений, що зможу принести війську велику користь, я, людина, яка не знає де право і ліво (сміється).

Мені здається, що я більше приношу користі у формування культурного іміджу країни та в податковому плані. Наприклад, під час Євробачення кожен з перфомансів чи проявів України на шоу мав великий резонанс в міжнародних ЗМІ. Але якщо держава вирішить, що я повинен бути на фронті, я піду туди. Ховатись чи бігти кудись я не буду.

Але я реально дуже хвороблива людина. В мене жахливий зір, в дитинстві в мене була епілепсія, через що я не мав фізичних навантажень і навіть не ходив в школу, а мав індивідуальне навчання. Через це я зовсім не орієнтуюсь в просторі. Зараз в мене немає епілептичних приступів, але епілепсія — це невиліковна хвороба, і при великих стресах вона може повернутись. Я постійно усе гублю, забуваю, розбиваю.

В перші два дні вторгнення в мене взагалі була можливість поїхати з країни. Але я не зробив цього тоді і не зроблю ніколи. Бо, по-перше, я люблю Україну. А, по-друге, я взагалі фаталіст, вірю в Бога і вважаю, якщо у людини є доля, то ти від цієї долі не втечеш. Бо мені тут комфортно, я можу бути тут корисним, робити щось, що принесе користь країні і людям.